Набожна тиша. Дивлюсь на море. І жду чогось. Чого ще ждати в моєму віці у надвечір’ї? Свобода. Самість. Вода іскриться. Тече вогонь. Інтимно пада до рук солоних чаїне пір’я. Та раптом тишу порушить вітер чи щось таке... Немов дитина заплаче тонко в утробі мами. Немає болю, то голе тіло – як манекен. Немає пісні, немає храму, лиш хами, крами... Колони білі, рожевий парус, лимонний Місяць І виноградник на скелі рвійній, де я, де ми... Немов судини богів античних, отут розрісся. Зоря і море, сльоза і лаври, нічні громи. У тебе серце, як риба в сітях. Вино по грудях... Я втратив нині багато крові – писав пісні. Мене все більше цікавлять трави, все менше люде. Мене все тонше хвилює море і райський сніг. А я ж то, я ж то кому потрібен – щоби навік? Пориви духу і владу плоті сповна відчуто. Життя первісне уже прожито. Це чорновик. А інше... знову... Я відчуваю, що буде круто... 10 лип. 12
|