Весняний вечір. Я лежу в траві. Плекаю безтурботність поетичну. І згадую повій і друзів неживих, І вгадую себе – як журавля криничного. Як злодій, час іде – до Бога утіка. А вітер і пісок – його молодші браття. Сестра оно лежить – тонесенька ріка, Он – вічно молоді їх пращури: багаття. В невиспану печаль – душею альбінос – Я падаю, лечу... До дня до дна дістану. Не знаю – я в кіно, а чи в мені кіно, Де зорі і кургани, і цигани... Словесний храм і хлам стоять, як завжди, поруч. Було так, зараз є при свідку, при мені, Який у часі цім стоїть вже й сам, як покруч, В іскристій та ікристій глибині. Мій переклали вірш інопланетні хлопці. Всесвітній я піїт, міжзоряний тепер!.. Тепер я з ними друг по ритму і по стопці. Порвав я горизонт – і тому не помер. Я Всесвіту створив теорію печалі. І тим цікавий всім, хто любить кров і дух. Інопланетні пси мої пісні кричали. Весняний вечір. Я лежу в саду. Плекаю поетичну безтурботність. Міняюсь, як міняється вода... Все. Досить вже писати на сьогодні. Уваги хоче Муза молода. 31 трав. 12.
|