Дзижчала, дзижчала, дзижчала, весь день за спиною у мене, жалила, жалила осою… В потилицю. ...Що ж, я терпів. Бо знав - обернусь, і ти підеш, ти підеш та хлопнеш дверима... І навіть, від нас відлетиш ти до рідного батьки-Ростова… От так, не промовив ні слова, мовчав та кивав головою... Здригаючись в чемнім смиренстві, згинав свою гордую вию, мовляв, ти права, дорога, і… Як жаль, що це сталося з нами, а винен в тім я, я один... Не треба тобі до Ростова, все правильно, правильно, мила, шкода, що це сталося з нами... Так, ти пожалій, продзижчи… А хочеш, шпуряй, що є сили, не треба, не треба терпіти - чекання не лусне моє... Повір, то не я обернуся… Повір, то не я… Обернуся!!! І… Хрясну тебе, …кулаком.
|