Ген-ген біліє вишнями село. Цвітуть садки у золотім тумані. Там пелюстками, певно, замело усі стежинки росянисто-ранні. Ось підійду – й почую звук цебра: корівок пестять рученьки ласкаві. Молочний дух... На пашу вже пора – у лузі піднялись весняні трави. У крайньому дворі суха верба – гілки безлисті ще гніздо колишуть. Лелеки ж... не вернулися хіба?.. Цвітуть сади. Розтав туман. І – тиша. Хрести на вікнах – сірі вже дошки. Півдаху знято на четвертій хаті. Кроти городи риють навпрошки. Стоять у лузі трави незім’яті. Високі трави. Та убравсь будяк. Сухий бур’ян ще вищий. І – усюди. Цвітуть сади, але не так, не так! Немає бджіл. І що – уже й не буде?..
|