І що тепер? Нічого. Знов нічого. Гойдається далека телещогла. Висотки втомлено у ніч мовчать. А місту досі сниться дзвін меча, що лунко падає у камʼяну криницю, пʼять сотень літ не долетить до дна. І час напнутий, наче тятива, і лють вогнем кидає із бійниці... І не минає сон той, не мина... І що тепер? Терпіння. Догасання. І віра в те, що серце не востаннє тобою хлюпнуло недогорілу кров. Усе було. Нічого не було. Не буде вже. А там – у піні коні, крізь обладунки прошиває сталь затяту плоть. І плоті вже не жаль, і слів нема, і у безладді тоне побоїще. І камʼяніє даль. І що тепер? А там – не страшно смерті, там імена, забуті і затерті у хроніках величних і скупих, вертають памʼяті обличчя тих, хто поряд йшов, і падав, і знаходив у копитами змеленій траві, такій останній і такій живій, полегкість. Ненаситні води несли у море рвані хоругви. І що тепер? Нічого. Тільки млость. Це місто кутає старечі ноги в повсть і засинає, і болить у снах йому той меч, що не досягне дна. |