Як потороча, втік у прірву сон,
І довга ніч, як туга і чекання.
Як у минуле пізнє повертання,
Де загубив я срібний камертон.

І я гостюю тут, як автохтон,
Кудись  іду без болю і вагання.
І найстрашніше – це моє блукання,
Бо я не  знаю, де мій бастіон.

А, може, хочу  я власкавить долю,
Тому й блукаю день і ніч по полю,
Де в юності я загубив сліди.

І душу я обколюю стернею,
Вона припала пилом  та іржею,  –
І довго в ній скресатимуть льоди