В метро урвавшись-наштовхавшись, остатки струшуючи сну, ми потрапляли в ескалатор, все швидше, швидше… А-а-а!!! Вона… Стояла біля течій цих, і, роздивляючись в обличчя, будила в кожному з нас жалість… Одвічну… Ми озиралися, але… Як заворожені всі, йшли, проскакуючи в поїзди, і все неслися, хто куди… А згляди билися об скло. А лиця зморщувались в злість. - Допомогти, допомогти б! Але, невільники невдачі… Кривлячись, дерлися в скажіння… І далі, далі все, неслись. …Та, відійшовши враз, помалу, дивилися удалину… І кожен згадував з любов'ю, та ще й, з найлегшою печаллю її протягнуті лабети, її заплакане обличчя… Її всю… …………………………………………………………………………. Ми схоплювались посеред. Запитували сам себе. - Що, що було це? - Згин кохання? І що дало б нам всім втручання у фатум серденька її… Та не знайти нам було більш… Її… Пішла… Пішла! ПІШЛА!!! ……………………………… Пішла,як нібито …ПОМЕРЛА. |