Згасає вщент розбитий сателіт і десь край Сонця догоряє осінь, а мій пробитий метеором пліт гравітаційна течія уносить до рифів незалюднених світів, де піниться геть скрижанілий водень і б‘ється об бурульки стрімчаків несамовите сяєво безодень, наївно відцентроване плотом навколо мене. Та, розгледівши це, пише навпомацки осліплий астроном: «За ним – лиш космос!.. І нічого більше». Й тривалий час розгадує секрет, що в цій робінзонаді винне нині – горизонтальне мислення планет чи вертикальні почуття людини? А пліт пливе у сріблі сивих скронь, комет і айсбергів, але здається істотам з обморожених підсонь, що холод є сповільнений вогонь з недоторканного запасу мого серця.
|