Чи є та правда, чи її нема, коли ченці ховають в довгих рясах жадобу крові й пожирають ласо нещасні душі - жертовне ягня. З міражним "міром" лізуть у двори, у бородах сховавши хижі плани, оті прямі нащадки Чінгісхана, в святі хоругви красять прапори. Я шаленію від жорстоких фраз! Знов чоботиська обтирають в душу, висячу шаблю знов гострити мушу, щоб її помахом звільнитись від образ. По лезу довгім скаче камінець, на ефесі рука аж оніміла, а лють й нахабство лиш гартують тіло і бридко зачіпають за терпець! За все спитає сталь оця дзвінка, за підлість, за образи, за знущання. Тож начувайтесь! І просіть востаннє, щоби на душу я не взяв гріха. Вагання відкидаю, наче хлам, і ціль одна - одвічная, як Київ. О, Господи! Коли ти є, спини їх, бо відомщу за первовіри храм!
|