Безодня, мов мармур, виблискує глянцями
в грузькій невідомості зоряних трас,
до того пропалених протуберанцями,
що в космосу центрі є кожен із нас.

Він снить гороскопами багатокутними,
по людях віщуючи долі зірок,
а світло стікає краплинами ртутними
в найглибшу безодню – безодню думок.

А з неї – ізнов у якісь інші виміри.
В протонні печери. Крізь кварковий карст.
І хтось налаштовує радіо тримери
на хвилі блукальців – на кожного з нас.

Але, нескінченними нас ще не мислячи,
попід комариними хмарами цифр
горять присмеркових шибок очі риб‘ячі,
немов світловий і прапервісний шифр.

Безодня промінням шифрується й ладаном,
адже її прірву тим смутком пече,
що світлові швидкості не подолати нам!..
Лиш тому, що світлом з нас кожен і є.