Люблю я місто, але ж у село
Мене кидає знов пустунка-доля,
Де золота із сонця натекло
Ген-ген на все із соняшників поле.

І я іду тим полем без межі -
Повітря трощить городські легені.
Чого б, здавалось, й справді тут не жить?
І я беру те золото у жменю.

Лелеки, бачу, знову у гнізді,
Що на току, де пахне хлібним пилом.
О, любі люди, й ви ж бо приїздіть
Туди, де все ще залишилось милим.