Із пекла асфальту – босонiж в чорнобильськi роси.
  Пiд кожним листком – крижана материнська сльоза.
  У трави, густi, як дiвочi одкинутi коси,
  Забiгти на хвильку – i вже не прибiгти назад.

  Вдихаю повiтря – мов руку засовують в груди,
  І сходяться нiгтi в скривавленiй плотi легень.
  ... А птаство щедрує, а сонце – ллється зусюди,
  Дзвенить i смiється останнiй наш, чорний наш день.

  Сивiють поети ламаючи пальцi i строфи, –
  Хоч криком глуши похоронний прошарк пiдошов.
  І сходять приречено на всенароднiй Голгофi
  Прилюдно згвалтованi Вiра, Надiя, Любов.