...той голос був – «Телесику, причаль! До мого бережечка» – гірко-дзвінко Ще кликала когось невдатна жінка – Ні мама, ні зміївна. Час-коваль Скував їй долю – золотий дукачик На перевіз душі – кудись туди, Де гусеня сіреньке тихо плаче, Грудьми припавши до грудей води. Далеко так – ні голосу, ні твані, Ні пристані – бо верес і печаль... І гусенятко крилечком востаннє Малює кола на воді – «Причаль...» Та вже нічого. Ані вже слідочка, Від човника, від варти комиша, Де пам’ять – чорним вишита сорочка, А осінь – білим вишита душа.
|