...Здається, тут нiбито й небо чистiше, Дерева зайшли по колiно у воду, А ти на хвилину затримуєш подих Вiд справжньої - наче бiблiйної - тишi. Розкинувши весла, неначебто руки, Завмер, причарований рiчкою, човен... - Дивуюсь:"І нащо вiн їй? Та i що вiн Збагне на поверхнi глибинної туги? I, нiби у вiдповiдь сумнiвам марним, Ледь чутно бринить очеретовий шепiт, Що невипадково отак їм, до пари, Було - вiд початку - замислено в небi. I я в цьому човнi теж - невипадково Пiд сонцем, що майже глибин досягає, Висвiтлює клаптик вцiлiлого раю, Що спогадом стане, а потiм вже словом... |