* * * У гніздах лелечих стояли дощі високосні. Ішло моє серце, мов тихий годинник, -- назад. І чайки над морем біліли, мов пращурів кості. І зрів у тумані жаданий, мов гріх, виноград. Оголене ж небо вросло в мої кості й волосся. І вийшов до мене з фігурою дзвона монах. Я знав і без нього, що в наших краях відбулося, А з ним за вином поговорим, що буде у інших світах… Тут старіє тіло. А Там, кажуть, тіла немає. Бо ж Богові тісно у тому, що має кінець. Над нами на південь пташки... Мабуть, раю шукають... Монах їм моргне. Стаємо смиренними, наче хрести на могилах, І тихими, ніби політ молодої зорі. Ніхто нам не скаже, де слабкість, де сила. Між Богом і кесарем тягнуть струну кобзарі. А ми летимо попід вітер сумними возами. І нам все одно: чи у даль, чи у глиб, чи увись... Для тих, що на дні, глибина й висота -- то те саме. Століття минають і нас забирають кудись. ...Тут старіє тіло, а Там, кажуть, тіла немає. Всевишньому тісно у тому, що має кінець. Над нами на південь пташки... Мабуть, раю шукають... А може, мене...
|