Розгризає кавові зерна жінка-птаха, жінка-комаха. Осінь пізня. Вогко і темно. Зерна смажені. Зерна пахнуть гіркотливо і солодкаво, як прощання з тутешнім світом. Ніч тече, мов прочахла кава, у щілини й на смуги злітні… Жінці-птасі, жінці-комасі ані вирію, ані скиту, – тільки зерна, затвердлі в часі і обточені чорним вітром. Вже тужавіє крапля слізна, як наплив на корі колючій… Так не любить лише вітчизна – невідчепно і неминуче. Це не подвиг і не розплата. Просто – доля: цій жінці-птасі, просто неба цій жінці-комасі зерна кавові розгризати – нині й завтра, отак, як вчора, й не облизувать губи чорні… і облизувать губи чорні…
|