1 Ну хіба ж ми були не щирі? Нам же віра пекла не тіло!.. Знову Лазаря мажуть миром, щоби виразки не смерділи. Чудо зводнює спраглу сушу і змиває ґрунти родючі. Бог шукає пристойну душу для покійника, щоб не мучивсь. Дівка косами витирає слід цілунку, й не може стерти… І сміється Варавва з раю, що йому пощастило вмерти. 2 Початок під кінець уже не зміниш – його переінакшили раніш. Але безсилий найгостріший ніж перед туманом, вірою і тінню. І ходять привиди чудес по світу – оазами, що кличуть у піски оманою Великої ріки й едемських яблук, що не здатні гнити… Дух видихає чад на вкляклу паству: він з плоті вийшов, він у плоть ввійде. Він трупні плями на живе кладе, а мертвому не дозволя пропасти. Він був завжди? Чи він не був ніколи? Він всюди є. Його нема ніде. Він не приходить, та завжди гряде. Приходять – лазарі. Здихає – голуб. Спочатку – Слово? То Життя чи Слово? Лице чи маска – що було раніш? … В мутній воді береться ржею ніж, що міг би смерть відтяти від живого.
|