то теж було восьме березня
моя нескінченна вісімка
сніги непролазні випали
на зношеності чобіт

була я здається люблена
словами книжок минулого
була я тобою зраджена
не вперше.... а ще була

я космосом – майже мамою
зі снами на двох і піснею
із рухами що торкалися
душі і давали сил

не вірити в довгі паузи
які обернулись тишею
і в жовте мімозне «спізнюся
тому ти лягай не жди...»

моя нескінченна вісімка
вертаються сни мімозові
заметені непролазними
снігами мої слова

і тільки русяве сонечко
маленька нова галактика
голівкою на квітковому
спокійно собі сопе