Любий! Вмираю, а ще не збігло й півроку. Що буде далі – не вкаже жоден чаклун. „Любий» зроню – ім’я твоє тисяча лун ніжно вплітають у тишу стобарвну, стооку. Ані півкроку не зроблю, мов нежива: зимної ночі солодко мрію плекати, мрію про зустріч, й легко її налякати – сон, чи не сон, де усі сьогосвітні дива. О як вбиратиму дім де ся стрінемо ми (ніби вмиратиму скоро): ліжко широке, срібні фонтани стануть серед пітьми, флейти, тимпани, тюльпани, містраль та сірокко. Більше краси та ошатності! Смерть загребе рано чи пізно тіла наші дивної вроди. Заки ж я гину з розкоші і насолоди знати тебе, пам’ятати, чекати тебе!
|