Розкажи мені, чом ти така маленька, перелякана і сумна? Ти не бачиш, як дзвінко горить у небі, над висотками стріх, сосна? Ти запевнило серце своє, що мрія – бабська штука: її нема. І в нутро, як саркома чи перевтома, солдафонська вповзла зима. По-пластунськи під іклами жмуться трави… На стеблинах – ранішній лід. Окуляри, що вибилися з оправи, ріжуть склом твій венозний літ. Ти така безпідставна, така глибока і мобільна, як Одіссей… Твій мобільний лепече під лівим боком – як і в юності, про усе… Ні копійки немає на драні жили і на палички кволих фей. Твоє сонце – дебільне, як оранжистка, світить лампочкам по кафе І рудою гарячою рідиною розбавляє дурні слова, Наче кров’ю – сумною, волосяною, як соснова ота трава. Розкажи мені, чом ти така велика, перестигла – і аж за край? Може, нам за відвагу приготували ясноликий пестливий рай? Може, нам закортіло здобути волю, долю – гостру, як шар, як шарж! Зчоловічене тіло реве від болю: виявляється там душа ж… 1 листопада 2009 г.
|