Я не Тетяна, листів не писатиму, не поцілую два рази на здачу. Може, хіба що в житті дев’ятому тебе я пробачу. Бачиш: пачка, пуанти, озеро сцени, на воді танцюю під музику Баха, а знаєш, напевно, у тебе в генах відсилати усіх ...в Айдахо. Або ще й далі – до Оклахоми, де як завжди нікого вдома, і тільки вітер цензурним матом пише піщану історію штату.
Не Пенелопа, чекати не буду, я не маяк для гульвіси-баркаса із Амстердама або із Лурду, самотність мені протипоказана. Самотність викручує мізки і руки, вбиває тіло цвяхом у ліжко, коли ж я сліпцем іду на звуки, вона щосили притримує віжки...бо я не звикла сама і надовго, хоч крила відріж серпом веселки – равликом вилізу з тіла свого й полізу шляхом з варяг у греки...

                                                          Твоя не-Ребекка.