Музо моя, не дивися на мене примружено, хоч в громадянському шлюбі з тобою, то що з того? Те, що загублено з часом, ми не надолужимо, але ще падають мрії із неба зірчастого. Кожного разу приходиш ти з новими примхами, часом чекаю на тебе, як ката ув"язнений. Часом біжу за тобою крижинами крихкими, часом лечу, відчуваючи крила над в"язами. Ти вже не дівчинка юна з тремтливими віями, вирізниш істину між метушнею й марноттями, вітром уяви ми збіжжя-слова перевіяли, скільки віршів-діточок зачиналися ночами. Різні на вроду, під всі кольори веселковості, всупереч мріям рожевим, бузковіють думами. Поміж рядками - життям закодовані повісті, дійсність жива і, неначе, не нами придумана. Музо моя, ти непевна і непередбачена. Все, що є поза творінням, - усе меншовартісне. Вибач, бо, може, від цього і важче нам, слово найперше було, і ми знову на варті з ним. |