Коли оркестр гримить, А ти чуєш соло самотньої флейти. Так і моє життя. Коли небо за хмарами щільно сховане, А ти, не стільки бачиш, Скільки якимось куточком спинного мозку чуєш за ними сонце. Так і мого серця биття серед потворного лементу суєти Ледь чутне, а все ж є. Тільки одна з мільйонів однаковісіньких краплин дощу Може впасти саме на твою долоню. Тільки така ж, як і я. Невловимо схожа на себе та непізнавана ні для кого зірка могла впасти саме у твоє серце. Як виплести нитку свого соло з плутанини суєтного оркестру, що давно прогнав безвісти свого диригента? Як виплисти з вод ріки у якої немає ані берегів, ані течії, а тільки глибина? Ти знаєш, може? Невже тільки ти одна?
|