Місто моє захлинається в череві сірого велетня, вогкі обличчя будинків з незрячими вікнами-більмами. Мучено ранок пливе поміж ними і не допливе до дня, туга нездійснених мрій обпече, не загоїться біль на мить. Очі впритул, як байдужість калюж, обтікаючих хвилями - погляд античних героїв із каменю, в себе обернутий. сиві туманності ранку з них блиск животворчості вимили, душі людей залишили металом свинцевості тверднути. Група однакова крові сьогодні у мене і в осені, вздовж по асфальту стікаюча, стріляна кулями-краплями. Невідворотна приреченість стогону-одноголосся в ній, грішника плачу, що в хвилях потопу вмира нерозкаяним. Що це? Вуглиною-іскрою блиснув у згаслому попелі погляд знайомий, тривожними радощами переповнений. Роки, дороги, розлуки втопились у ньому, як в повені, понад образливих слів, з їх надуманими перепонами. Тисячі миль, кілометрів на погляді цьому замкнулися, втеча від тебе - ходіння по колу з черговим поверненням. Вчасно ми не розминулись на стомлених осінню вулицях, може оця несподівана зустріч весну ще поверне нам. 2007 р. 11 12 |