Так попастись у павутину сирих під’їздів, так попастись – і для історій навік пропасти, стати з ними одної крові, одної касти, позабувши про те, що ми генетично різні, позабувши про те, що з ними не вип’єш кави, залишати листа у порожній пивній пляшчині, щоб вони – тільки очі бетонні свої відчинять – розгорнули його цегляними_до_пліч руками і, не втямивши ні словечка, – ковтнули тупо і розмоклі рядочки, і грудки синюшних літер, аби їх без кінця і краю в нутрі варити, наче бульбу в мундирах або капустяну зупу, чи підслухані щохвилинно нудні балачки, обивателів цих під’їздів – тюремних камер - про дієві прийоми очищення труб чи карми, хто свистить на горі, або скільки до неба рачки, скільки літ, скільки зим, чи достатньо для раю віри... Так попастись у цих під’їздів отерплі лапи! І будильник лунає лунко, немовби ляпас, тільки люди – лише опудала вбитих звірів.
|