Береза й донька моя плачуть – Так хочуть весни! Недавно ж так само хотілося снігу малечі. Не спиться... не спиться... Та дивно збуваються сни Про руки коханої зверху і крила лелечі. І хочеться серцю розводити риб золотих. Щоб запах сосновий... Щоб з раю упала сніжинка. Щоб вітер поплакав, поплакав – І в гніздах затих, Неначе в обіймах моїх зацілована жінка. Щоб Сонцю всміхнувся Серйозний і милий Христос. А, Богові боже віддавши, Верталися предки. В оцім ритуалі слов’янськім – «Візьмемо по сто» – Більш змісту для них і для мене, Ніж в модних усіх оперетках. Дочка і береза ще плачуть... Від щастя. Весна ж!.. А я іронічно дивлюся, Бо знаю, що далі... І все ж порадію – Як перша кобзарська струна, Що ще не зі сталі.
|