Грудень. Ліс. Сосново-біла тиша. Лиш ворона – ніби напилась: То кричить на знахабнілу мишу, То збиває сонце із крила. Тут одним-одна лежить стежина Поміж двох лінивих горобин, А лисиця проводжає сина, Як пожежа проводжає дим. Тут два рази чуєш кожен стукіт Свого серця – справжній і луну. Тонко в’яже вітер теплі руки І берізку ніжить, як струну. Він притих, де хата лісникова Синьовікно дивиться на всіх, Що несуть у ліс білоголовий Повні груди щастя й срібний сміх. Лиш під вечір глибоко й тривожно В завірюху сови закричать. Темно. Страшно. Плакати не можна. Можна тільки думати й мовчать.
|