Це дихання відчути, а тоді Пливти листочком жовтим по воді, Що гоїть, гой-я, гоїть і колише, Несе на хвилях у дрімотну тишу, Де спить, сховавшись в мушельку, душа – Шааааа... Де шепіт, де шовковиця шовкова, Де ні про що (про все) тече розмова, І річка, і слова течуть, і ми, Як ідоли, пливемо до зими... А врешті – і зима колись зникома. Кома. А після коми – повінь! І вода Шалено крутить – сильна, молода! І заливає душу, потім тіло, Сміється: ну, кортіло ж бо, кортіло? Аж раптом - ти. А за усім відтак – Так! І оксамити, і шарлати неба Розчулено притуляться до тебе: - Не треба... Літо – як щедроти духу. І пух летить – і все нам буде пухом: Земля, вода і золоті вогні – Ні... Цій осені синіють крила. Вітер Хустиною слова і сльози витер, Останній крок, і перший сніг, і – каррр! То ворон із горіха, мов Ікар, Злетів між хуртовинних веремій. Мій.
|