На коханім лиці тихо світиться наша сльозина – Мій маленький Дніпро, над яким сиві чайки зіниць. Нижче – степ і кургани, байраки, зарослі ожиною... І одна із найглибших у всій Україні криниць... Дві дороги тугі, паралельні Чумацькому Шляху, Що дзвенять і розходяться в ніч, коли й зверху такі ж... А над ними – навхрест – п’ятиперо розвітрені птахи. А між ними – притрав’яний ніжно ще скіфський леміш. Димні струни волосся й полинно-солона туманність, До якої, в яку буду вічно летіти один, Як метелик на зірку, яка його, врешті, обмане... Вічне вітряне світло подавши, як білі меди. Я чекатиму листя, неначе листа з потойбіччя, Щоб на нього лягти, як на небо лягає зеніт. Розгадаю за ніч таємницю святого обличчя, А під ранок ввійду у тобою ж зав’язаний світ.
|