Встає над нами сонце, як вставало, Гудуть вітри в розгойданих дротах. Зелені верби руки заламали, І заніміло сонце на вустах. Приходять ночі. Електричний пояс, Немов зміюка, місто обвива. Я лиш тоді, мій друже, заспокоюсь, Як опустіє зовсім голова. Як я люблю — давать не буду звіту, Переді мною два десятки літ, І в мене серце, мов несамовите, Вистукує любов у білий світ. О друже мій, попереду розлука, А зустрічі — чи трапляться вони, І наші спільні радощі і муки Чи випливуть із серця глибини? Я не скажу того, що сам не знаю, І лиш бажання щире вироста, Щоб, як життя наблизиться до краю, Я міг почати так тобі листа: Встає над нами сонце, як вставало, Гудуть вітри в розгойданих дротах. Зелені верби руки заламали, І заніміло сонце на вустах. І ми такі ж, як всі на світі люди, І я від тебе клятви не беру, Та лиш тоді я молодість забуду, Тоді замовкну, як помру. |