Усе було б добре. Усе було б, друже, добре, Але заважала триклята ота душа... Іще не зима. І ще тільки мла – Як в домрі. Ми їдем в село. Назустріч летить лоша. Лоша не крилате. Рубінові зорі в річці. І листя з дерев – Наче кров зі ствола, струмить. А церква – Синенькою фарбою мазана Рідна вічність – Стоїть і чекає, Коли нап’ємося й ми. Щоб совість стогнала, Як в березні дика кішка. Дзвеніло нутро, і зналося: То життя – Дурне й поетичне... Крізь смерті дитячу сумну усмішку Село вечоріло. Чекало своїх бродяг. З киплячих америк, Столиць, океанів сивих. Усі обіймались. І плакали... і росли. Так ось воно Щастя: Лоша цілувати в гриву І падати болем В такий, як і ми, полин!.. Ідемо по лісі, Якого давно немає, Із другом дитинства – На цвинтар, де сплять... пісні. Усе було б добре... Тонесенько хтось гукає – Мов пес нетутешній Біжить по тонкій струні. На кожне земне бездоріжжя Хрестився таксист наш сивий. В погоду таку золоту Туман в голові – і все... Вертаються коні. Сплітаються їхні гриви Й лошатко окрилене Душу мою пасе.
|