Солодшої немає в світі долі,
Ніж чарувати дівчину у полі.
Стій, крихітко, любов моя не зла!
Вона ж вагається, вона себе не зна.

Та ні, не я торкаюся до жінки,
Її чарують маки та барвінки,
То тягнеться до ніг її трава,
То літо в тілі створює дива.

Білійша від снігів, мов білі нотки,
Віддай мені уста твої солодкі,
Пійшли по спільну долю, спільну кров. –
Дівчина знепритомніла немов.

Зробивши крок, вона воліє впасти,
Бо сердце рветься, світ бо їй смугастий.
Веде ж її в цю доленосну мить
Творець нездоланий, тому вона біжіть.