Коли зайці, знедолені вовками, Повстануть на криваву боротьбу, Тоді і я знайду поміж рядками Свою, давно загублену журбу. Я розгорну її на вітрі , мов знамено І прокричу у гурт розгніваних зайців: « Гайда вперед! Не брати полонених! Порвемо в дрантя цих гнобителів – катів!!!». І «ломанемось» ми болотами й лісами, Усе змітаючи на вірному шляху. І об*єднаємося з усіма зайцями, І виб*ємо з вовків усю пиху. Коли зрівняємо з землею їхнє лігво, Здійсниться мрія, яку мріяли давно. Тоді свої клинки вкладемо в піхва І заспіваєм, що ж нам саме «всёравно». Смеркався ранок, на горі свистіли раки, Телята мовчки доїдали вовчий хвіст, А на верблюда дико гавкали собаки, Бо він назад, крізь голку, клятий ліз.
|