[CENTER]Мереживо
Чорних вій-гілок,
Тонших за павутиння,
Лягає тінню
По-під ноги
Глибиною синіх ночей.
Тмяне узбрежжя вуст
Принаджує впасти в оману.
Серпанок вечора
Спадає спокоєм
Наче мáнною
Господнею…
У самому сподіванні
Входжу в пружну вологість ріки.
Обидві руки
Пригортають до перс
Теплі хвилі.
В імлі вечірньої зорі
Позначаються
Лише контури та ліхтарі,
Не ллючи світла.
Ночі тло
Ледь-ледь народжується.
Дітклива зажура
Торкнеться серця —
Та й злетить.
У цю мить
Нема нічого
Окрім “тьох-тьох”
Та останнього проміння
Блискавицею крізь хмари.
Пара  з річкового молока
Сходить — і торка-
Ється самої душі,
На терені якої
Проростають
Парстки пророцтва
Немов вишні в саду.
Ім’ям Отця…

19 червня 1998 р.[/CENTER]