Чути кроки – мчать потоки до піщаного палацу, як затвором, клаца оком білобока-папарацці – диво хоче увібгати, кат, у глянець ілюстрацій і чатує, що до саду вийдуть Вій чи троє грацій - тут колись на пнях смиренно феї вели теревені: як у пальці краль кусали жала - гострі веретена, і перевертні ломились крізь епохи, через терни. Час із бочки лився - вермут – налетіло стільки скверни, дні летіли - кепські жарти, бородаті, ніби Кастро, і лизала рання студінь плечі ніжні з алебастру, на однім тепер – синиця, що голосить про піастри… У гербарії розп’ято наші спогади, як айстри, і списами коле в серце – вже на денці тиждень страсний |