Хоч і не знаю — не стало легше, звикав, як інші.
А тіні мали кохання ліпше, а я — лиш тінню
ходив по осінь, та збились ноги, бо знову піший.
Аж жовто в серці — занадто довго здавався винним.
Давився дивом, дивився криво, упав у тіло,
неначе правда, що закортіла мене у спину
ширнути чимось, а вийшло якось — не допустили
чи то до мене, чи то до того, хто безупинно
біжить подалі, а тільки ближче до всіх деталей.
А хоч і знаєш, хіба на користь таке каміння,
яке носили, мов обереги, яке ковтали,
якому мав би сказати: “Падай”, сказав: “Амінь” я...