Менi було уже чимало, Коли розхристане життя Мене ламало – не зламало, I не вiднесло в небуття. Та не завело у недолю, Де сивий гнiт додолу гне, I не розкидало по полю Кiстками бiлими мене. I вперте серце буде битись В тоненьких грудях назавжди, Бо нi повiситись, нi спитись Я вже не зможу вiд бiди. I вiршам вже замало цього – На небо променем зiйти, Менi в собi замало Бога – Я хочу в вас Його знайти. Я буду жити тут, де квiти Ростуть у свiт з дитячих рук, I де не знають Божi дiти А нi опiк, а нi порук. I де менi, як тiй дитинi, Щасливим бути ради вас, Коли в кожнiсiнькiй людинi Себе побачу я не раз. |