ці вірші виросли на кладовищі на могилі близької людини намагаючись дістатися вище ногу зламав годинник зупинився вітер на півдорозі затихли птахи у зморшках неба лиш я іду зупинитись не в змозі та ніяк не дійду до тебе ноги вчепились корінням у землю умить посивіла крона нашу осиротілу оселю переносить на схід ворона. отак і стою на карнизі неба у передчутті самоаборту бо конче навчитись літати треба мене ждуть в поминальну суботу світлину твою облизує вітер затираючи риси обличчя саме в цю ніч зацвіли штучні квіти на твоїм не твоїм передпліччі
|