Життя біжить через щоку сльозою, в куточках уст збирає втому час. Від подиху тремтить в руці свіча, ота, що не ятрить, а гоїть. Припали до ікон щокою, ховаємо печаль за образи. Нас доля б’є свяченою лозою, та не стачає їй лози. Нас доля б’є, а ми лиш б’ємо посуд. Встеляють шлях наш черепки та скло. Ступаємо, а ноги наші — босі. Щасливі ми, на щастя, як на зло. Чумацьким шляхом котяться вози — аж гай шумить, аж сорок лун над гаєм. З возів нас пращури вітають: «Боже, поможи!». І Бог нам помагає.
|