Набрякла безгомінь вечірньою втомою повна. І гасне півусміх. А погляд - як прірва бездонна, Неначе в очах потьмянілих тече беладона, Немовби не день цей, а світ добігає кінця. Дрібні мишенята – то пальці, що бильцями крісла Втікають хутчіш від імли, що в кімнаті зависла, Імли, від якої у грудях немислимо тісно, І серце пташиною рветься з рипучих дверцят Закисло повітря - ще мить, і ухопить оскома. Так глухо і порожньо тут - не зізнаюсь нікому… Аж сяде на руку метеликом дотик знайомий і тілом проллється, як струмінь живої води Утома додолу ковзне, мов шифонова сукня, І сумніви - сірі вовки - перетворяться в сутінь, І ми – тільки тіні, у цьому пейзажі присутні, - Ступили у місячну стежку - і щезли, як дим…
|