Як теплий ліс, як гостра вертикаль,
Як ланка, зв’язка  до,
                                  тепер
                                             і після,
Тече дерев співаючий кришталь,
Здійнявши плоть небес на білі вістря.

Осипалося біле й мовчазне,
Розтануло, стремтілося, оджило.
Тепер тепло ніколи не мине
Хворобою у заскорузлих жилах.

Тепер чекати триста літ дощу,
Облизувати землю із долоней.
Я темні гнізда у гіллі мощу,
Де райдуги мене не наздогонять,

Де сняться сни. Такі уже ті сни,
Що страшно ніччю очі розліпити.
А сніг помер. Або наснився сніг.
А нам без нього жити ще і жити.