Твій знівечений вид, позападалі очі, Де обвели свій слід прожиті грішно ночі, І безсоромна річ, і навісна хода, - Все те гидливості в мені не прокида. Я не жахаюся, мов гадини якої, Тебе, принижена, занедбана всіма! Нема в моїй душі к тобі зневаги злої І слів докірливих на язиці нема. Мене великий жаль і дума обіймає Про молоде життя, що марно пропадає; Оповіда мені твій помарнілий вид Про те, як не з добра ти занедбала стид. Як горе - й не одно - твої дівочі літа Спіткало, й ти його стерпіти не могла, Бо молода була, не бачила ще світа. І ти шляхом гріха, заплющившись, пішла. Недоля зла тебе в страшну безодню пхнула; Упала в неї ти, упала і забула, Чи є відтіль назад надія вороття До щастя першого, до чесного життя. І думку навіть ти про те від себе гнала, Шукала забуття, а думка мимохіть З самого дна душі марою виринала, І довго не могла ти серцем зачерствіть. Але тепер ти вже загинула навіки, І шкода так тебе, занедбана всіма! Росте в моїй душі до тебе жаль великий, А слів на язиці докірливих нема. |