Покидаючи снів береги, вранці страшно мені прокидатись — все бринить у мені: віддаю помаленьку борги — та усі я не в змозі віддати — звідси — думи сумні... Запорошили думи сніги: як латаття усе залатати — щоб у інше іти... Але душать нещадно борги… Не дають — не пускають злітати в невідкриті світи... Сни... Примарна реальність шальги... Треба… Треба зробити багато на моєму віку... Руки Горні — це Страх і Борги для запалення в серці багаття — в затяжному стрибку. Хоч за межі душі берегів вийшла біль і повисла у сумі на крюках-повідках — та якби не удавка боргів — чи зберіг би я серце і думи в більш надійних руках... Але все ж — скільки маю снаги — в Горню Вись очі тягнуться знову — де горю і живу: Дайте змогу віддати борги — І мені й тим, хто прагне до Слова — щиро і наяву… Та не чути Небес коливань… І кружляють у відчаї чорні дум незримих рої… Безнадійність слабких сподівань і, можливо, ще усмішка Горня є опори мої… |