Пусти мене у ліс збирать суниці. Я цілу вічність не була з собою! Щоби трава торкалася спідниці, Щоби легені напилися хвої. Пусти мене саму у різнотрав’я, Де звіробій духмяніший ніж м’ята, Туди, де ще ніколи не була я – Пусти мене уголос поридати. Я заблукати не боюся навіть, Хоч ліс углиб – без натяку на стежку, І, може, десь залишити сережку, Отам, де щезник нероздільно править. Щоб кошика було мені замало, Бо сліз що ягід, вилитих у плоті. І ти знайдеш в рожевому компоті Печаль зірок, яку я назбирала. Так, так зірок, далеких, білолицих, Заплетених у віщі криптограми, Вони щоночі кожної суниці Торкаються гарячими вустами. Пусти мене! Повіриш - не згадаю, В якім півтоні відбриніла тиша. Бо там, де я опівночі буваю – Зима найдовша і найхолодніша... Пусти мене у лісові алеї, Плодів і листя запашних емульсій. Я так давно на самоті з землею Звіряла наші невловимі пульси.
|