Так от навмання мені випав рядок сьомий знизу вірша на двадцять шостій сторінці: “Спасатися від себе у вертепах” (І. Павлюк)
   
Ніколи не писала відгуків на художній твір українською – боюся схибити, – але що поробиш: мова Автора диктує мову Читача. Виклик сам формує Відповідь, радше з самого початку Виклик-запитання містить у собі всю Відповідь у згорнутому вигляді, як маленька Золота Рибка – безодні Оушн...
Роман не може залишити байдужим, і невдовзі про нього критики-мистецтвознавці поважно скажуть, що це, мовляв, “подія в літературі”.  Не може залишити байдужим, незважаючи (завдяки?) на неминучі ідейні суперечки, що виникнуть у Автора і Читача з приводу останніх питань буття, які сміливо – проникливо-сміливо, щемляче-сміливо, приречено-сміливо – ставляться у тексті. Як там у героїв Достоєвського: “Погодите, господа, расходиться, мы ведь еще о существовании Бога ничего не решили!”  
Те, що це – високохудожня, майстерна, вишукана літературна матерія, – апріорна істина, для урочистого виголошення якої не треба бути культурологом. Але, це більш, ніж художньо.  Це те, що ХВИЛЮЄ (від слова “хвилі”, у яких плаває Золота Рибка).
Безумовно, можна говорити багато (як раз пишу оці слова, слухаючи музику, і чую – секунда в секунду – з динаміку магнітоли доречну наївну попсово-рокерську пораду: “Але словами не можу сказати все те, що хотів!”). Справді, можна говорити про булгаковську невимушеність у поєднанні різних просторово-часових зрізів; про достоєвсько-бахтинівську легкість, з якою здійснюється діалог хронотопів, травестування смислів, безкінечні коливання-переливання почуттів через дотики розкиданих Всесвітом сердець... Я сказала: “Всесвіт”, бо це слово, власне, задає ціннісно-смислову матрицю твору. По суті, Всесвіт (Космос – Дім – Храм – Хата – Мати – Родина – Батьківщина – Жінка – Любов – Кохання – Життя – Природа – Космос) – і є головний Герой тексту, акумульований у “монаді” Золотої Рибки. Так само, як Батьківщина – ця нерозумно-мудра Доросла Дочка Всесвіту – стискається до розмірів кожної краплинки Бугу...
Глибокий підтекст перетворює роман на свого роду філософську тканину, стосовно якої індивідуальні долі персонажів красуються як ґудзики на мереживі Законів Всесвіту. Я зараз не хочу аналітично розкладати спектр ідейних впливів твору. Скажу тільки, що його стрижень, на мій погляд, складає синтез язичництва і християнства, їх діалог, спільне і одночасне їх проростання, але на оновленій культурологічній ниві. Водночас поєднання таких, здавалося б на перший погляд, несумісних світоглядних традицій (від анімістично окриленої, ранкової душі Бугу – через духовний зеніт апостолів – до тривожних сутінків О. Шпенглера) не надає творові еклектичності, бо усі ці установки – за містичним принципом “єдиного в усьому” – постають як складові єдиної філософської системи, Автором якої є Всесвіт. Законам Всесвіту – Мамі-Майї (згадаймо Веди), “сестре моей жизни”                            (Б. Пастернак) – підкоряються шляхи, доріжки, долі, події твору. І якби не струменююча “між рядків” вистраждана, самотня, сповідальна (моральна за суттю) інтонація, його можна було б вважати ледве чи не пантеїстичним гімном, одою Природі і Природності, таким собі “Дао” у  національному вбранні. Адже рівновага Дао, виражена в структурі “Інь – цзи – Ян” (“Мати –Дитина – Батько”), є запорукою збереження гармонії (органіки). Цивілізація – її технократичне порушення: хімія замість поезії, пластмаса замість дерева, пластилін замість Адамової глини... Датчики на Світлі, на Світланчиній Рибці, на самій Світлані....
... І це все зрозуміло, але, але, але... Недарма кажуть розумні люди (я маю на увазі французьких постструктуралістів), що у кожному тексті, як у “ризомі”               (Ж. Дерріда), поруч із змістом, дійсно (свідомо) висловленим Автором, містяться нереалізовані Автором можливості, які можуть бути прочитані Іншим автором – Читачем. Може, навіть не “прочитані”,  а, борони Боже, “приписані”, але ж трансформація тексту – зворотна сторона його інтерпретації, або, висловлюючись наймудрішою з усіх мов – народною – “немає диму без вогню”. Мені, як городянці (радше за Настроєм, ніж за Місцем) та християнці (радше за Духом, ніж за Буквою) найближче в романі оте маргінальне “між рядків”, про яке ще не знаю, як сказати. Не знаю, бо я ще посередині. Посередині нескінченно-довгого шляху читання – навіть, якщо книга вже дочитана (перечитана, пере-перечитана).
Не знаємо суті лише того, що ХВИЛЮЄ. Хвилює, тому що НЕ ЗНАЄМО... “Не поминай имени Господа всуе».
Я бачила людей, які хворіючи від землі, тікали до Небес. Бачила й тих, хто, не повіривши у Небеса, зосередився виключно на боротьбі із Землею як джерелом хвороби. Перші ставали священиками, другі – революціонерами, тобто щиро віруючими атеїстами. Бачила і таких, як я сама, які намагалися увесь час залишатися “посередині” між Небом і Землею (Ніде? Всюди?). Тепер я бачу цей текст як спробу помирити Небо і Землю, олюднивши божественне і обожнивши людське.  Помирити як Жінку і Чоловіка (Гею і Урана), Брата і Сестру - Дітей Всесвіту. Я не знаю, котра із перелічених світоглядних життєвих схем “діє” (всі діють – жодна не діє, бо ж це – схема, сітка розкинута над потоком життя), але знаю точно, що ХВИЛЮЄ.
Наприкінці залишається найскладніше... Що ХВИЛЮЄ – ясно, але ЩО хвилює... Ота, повторюся, пронизлива, тілесно-душевно-духовна інтонація Авторського Голосу, подекуди виразна (окреслена у “ліричних відступах”, весь роман – суцільний “ліричний відступ”), подекуди ледь чутна (розчинена у розмаїтті alter ego персонажів) – Голосу “мислячого очерету” у Всесвіті (Б. Паскаль). Голосу-шелесту, кожною жилочкою-гілочкою вічно спрямованого до точки середини у мученицькій (а для мене – християнській) амплітуді “Біль – Кайф – Біль – Кайф – Біль...”
А посередині амплітуди стоїть Вертеп, і хтось тихий тихо співає: “Христос родився, славимо Його!”