Блок12 та його місце в сучасній літературі

Хочу почати не з  літератури, а з власних спостережень за  літературним процесом і за поетами групи БЛОК12, які рік тому вирішили зробити поезію своїм основним фахом. Власне, це українські поети як поети, що володіють полі лінгвістичним форматом мислення (українська, російська, англійська). Групу складають поети  з різних регіонів України.

Зокрема,
АР Крым:
1. Коробкіна Олена (e_[email protected]),  
2. Матвєєва Марина ([email protected]);
Вінниця:
4. Борозенцев Леонід ([email protected]),  
5. Броварна  Юлія ([email protected]),
6. Негода Сергій ([email protected]),
Запоріжжя:
7. Кльон Влад klen_[email protected]);  
Київ:
8. Аліфанова Ніка (nika_[email protected]);
Луганск
9. Мінкін Ярослав ([email protected])  
10. Реуцький Констянтин ([email protected]);  
Миколаїв:
11. Агафонова Надія ([email protected]),
12. Торхов Олексій ([email protected]).  

Різний рівень літературної ерудиції, та різний рівнень зануреності в етичні та естетичні уподобання сучасної літератури, все як у нормальному літературному процесі. І все ж є визначальне у цій групі – палка віра в новітню поезію та її актуальне покликання в задоволені різноманітних потреб сучасного світу. Бажання поетів з БЛОК12   займатися актуальними  проблемами сучасної літератури, що не мають прямого відношення „до шматка хліба насущного”, ні до ідеологічних баталій державотворення, ні до політичної кон’юнктури, на мою думку, є обнадійливою щодо майбутнього поезії, про смерть якої чи її кінець так багато говорять відомі поети України вустами тієї ж таки поезії. Така неучасть у „боротьбі ідей” державотворення дозволяє уникнути поетам  „хуторянського”, та ідеологічного замилування виключністю нашою матеріальною і духовною культурою життя й історичної долі, а відтак не зосереджуватися на невідродженій до сих пір і навіть „загубленій українській людині” (Шлемкевич), бо невідомо де загублена чи по чужих світах чи у власних лабіринтах  українська Людина. А таки від неї виникає  тінь на горизонті, українська людина намагається  інтуїтивно самостверджуватися в собі, шукати саму себе. Зрозуміло, що за межами «свого» і «нашого» існує  «інше», це добре розуміють ті, хто занурювався у глибини власної самосвідомості, у віртуальні мережі в глобалізованому світі. Ця людина там залишається ліричною у відношенні до краси та добра, знаходячи і створюючи для себе потрібне власне «слово», власну думку, неповторну уяву ліричного Мультиверсуму    Всесвіту та його антиподу.  В духовних лабіринтах сучасників йде  інтуїтивний пошук неповторності і того, як зрозуміти сучасну  красу.
Поети з БЛОКУ12 пишуть про «різне» в сучаснику, про своє усвідомлення  відкритості творця світові. У цьому є запорука життєздатності поезії, ліричної культури і глибоко усвідомленої філософії любові до людини. Та у творчості поетам варто усвідомлювати, що стрімке заглиблення у себе – це симетричний  підйом по мультиверсивній драбині Всесвіту. Дух любові і добра вимагає  постійної праці, іншого шляху наші корифеї  не винайшли для ліричного сходження у Всесвіт. До того ж саме молодій генерації випадає доля остаточно вивести літературу із підвалу,  підняти її гуманітарне знання в цілому на естетичний рівень, а не борсатися у самозакоханому провінціалізмі.
Зрештою висока інтелектуальна частина поетів з БЛОКУ12 вибрала власну стратегію поведінки: вона намагається не служити вульгаризованим «типажам» суспільства, вона не хоче  ідеологізувати свідомість сучасника. Однак, ця частина намагається  виразити себе через нетипові явища сучасного літературного процесу . Зараз так важливо,  щоб поезія не тільки існувала  в душах людей, а й розвивалася, жила повноцінним духовним життям, бо завдяки ліриці  у нас ще зберігається відвертість до всього живого, щира любов і чесна людяність до «іншого». Отже, мене як літературного критика не можуть не радувати такі  ліричні орієнтири поетів з нової групи БЛОК12.  Це відчутно на тлі літературних негараздів з книгою у державі, зокрема у  селах.  Усупереч неперервним рекламним  та медійним потокам, українські молоді поети сягають  духовних штормів, і піднімаються  на   вершину загальнолюдських хвилювань.  
Поети групи БЛОК12  допитливі, працьовиті й цінують інтелектуальну чесність, значить є надія на краще. Їхня креативна активність  відкриває перспективу  ліричного самоствердження  нашого слова, це забезпечується і станом філологічної думки і її ролю в сучасній мовній культурі, яку поети усвідомилюють  через універсальну світову Мову(універсальну знакову систему). До речі, цілісність і непересічність мовної культури поетів групи БЛОК12 має своє коріння у досвіді  життя серед народу, а не у верховній владі. Передусім вони опрацьовують життєвий досвід на рівні загальнолюдських архетипів, зосереджуючи символіку на мовному рівні. Сучасна полілінгвістика їхніх текстів вказує на факт генетичної спорідненості усіх мов світу. Цілісність людської культури реалізується в їхніх творах  на глобальному рівні свідомості новітньої особи. Поети групи БЛОК12  вміють швидко здійснювати інформаційний обмін в складній системі творчого середовища. Вони сперечаються з унікальними і індивідуальними за своєю природою поетами, виокремлюють  загальнолюдські цінності, позбавлені ідеологічних установок. Поети  запрошують  братів по перу до ліричного діалогу, і  в цьому обміні вміють цінувати „чуже” та „інше”.
Сучасні процеси світової літератури поставили групу БЛОК12 перед проблемами, які можна розв’язати лише за допомогою діалогу культур.  Діалог культур сприяє до пошуку себе самих, до самостійного мислення і робить сучасну поезію аж надто виснажливою духовною роботою. Завдяки останньому у душу поета входить увесь світ, який співмірно таланту і зусиллями вибудовується у певний етичний та естетичний порядок, своєрідну ліричну модель, в якій читач шукає власне місце і, можливо, вказує йому на варіативну можливість діяти подібним чином по відношенню до інших.
В силу різних причин поезія зараз виключена з актуальної культури сучасника, більшість  поетів зосередились у глобальній мережі, і їм байдуже, що там про них думають. А сучасникам прагматикам немає користі від поезії, прагматик бачить в ній зло, неробство, ледарство. Але така  вже вона, поезія, за своєю природою, що була і буде потребою меншості.
Тексти, які пропонують поети групи БЛОК12, різні за масштабом і різна міра розвитку в нового філософствування, та, як правило, вони намагаються переосмислити правду життя  та її місце в  житті. Радикальна віра у призначення поета і поезії запропонована Олексієм Торховим, духовним учнем  Велеміра Хлєбнікова. Російський футурист, Велемір Хлєбніков розглядав поезію як  космічну мудрість у „футуристичній” формі. Свої тексти вважав своїми співрозмовниками, ніколи не давав готової відповіді у поезії, а змушував визнавати, що він як поет нічого такого не знає, він просто сіяв у світову поезію ліричний та інтелектуальний неспокій, покликаний до подальшої внутрішньої роботи, спрямованої на пошук істини, краси, блага у самому собі. Його духовний учень, Олексій Торхов,  змінює футуристичну інтенцію поезії, започатковує текст як  лінгвістичну віртуальність, як підсвідому форму  живого знання і пізнання живих точок зору на Всесвіт . Це дає підстави говорити про те, що він оригінально підкорегував свого вчителя і знайшов у поезії міру творчого життя, помістивши ідеї  Хлєбнікова в „царство ліричних ідей Всесвіту” і йому, талановитому, слід шукати шляхи пізнання  усіх можливих ліричних мір внутрішнього Мультивесуму Всесвіту. Тим самим Олексій Торхов започаткував масивний віртуальний спосіб існування поезії у людині, відкрив все проникаючу віртуальну парадигму Духу сучасника.
Поезія перестала бути мудрістю для читачів, набула статусу особливого роду життя душі. У ХХІ сторіччі здійснюються спроби віднайти „унікальний” вимір живої поезії, відроджується своєрідне змагання між ліричними Всесвітами поетів.
Сьогодні багато говорять про етноментальність будь-якого поета, висуваються на перше місце його етнонаціональні особливості. Це  вимагає співставлення структури лінгвістичної культури та непересічної філософії, співмірність  –  динамічних точок зору і точок зіткнення „між” «своїм» і «чужим».  Полілінгва поетів групи БЛОК12, як явище сучасної літератури, ще шукає власне, унікальне,  світовідчуття, але точно відомо, не притримується  вузько національних приорітетів, фрагментарних  філософій життя.
Ліричне слово – це духовний логос, пошук внутрішнього  Мультиверсуму. Поети виробляють саме  ліричні світоглядні моделі, які вкорінюються в „життєвому світі” чеснот і щиростей душ, їхня поезія  «витворює» уяву людини на простір повсякдення.  Зараз типові реакції на явища реального світу в ліричній культурі  не мають попиту,  поети  залучають не стільки мисленнєву діяльність, стільки глибоко занурену духовно-емоційну, софійну діяльність, специфічну для духовного простору елітної культури, яка визнає  лише високі естетичні  норми. Ліричне моделювання  Всесвіту потребує використання  полімовних структур, які скеровують думку в різних  напрямках. Кожна мова нав’язує свій формат мислення через властиві їй протомоделі, які різняться, як і мови, виникають ментальні образи світу.  Так виникають лірично-духовні світи поетів, які є цілісним і унікальним відбитком потенціалу і досвіду творчості і життя  поетів.

Чи може бути поезія продуктивною з таким поглядом на сьогодення? Якщо врахувати, що виникла вона  у надрах «шаманського» способу уявлення «свого» світу? Наскільки прийнятний подібний етноцентризм з огляду на постійні постмодерністські нарікання щодо „класичного образу світу і людини”, які  вже „померли”? Чи є єдино виправданим пов’язаний з ним підхід у трансцендентну   спроможність розв’язання нею означених ліричних проблем? Сумніваюсь, що  за умов відкидання ліричного фундаменталізму і використання уявлень про Всесвіт як про сукупність  абсолютної ненависті та страху без доброти та любові різних, «своїх»  і «чужих», розв’язання можливе. У цій ситуації пропоную погляд на поезію як спосіб виявлення образу світу з яким взаємодієш, де смисловим центром є взаємокорелятивність живого поета і його світу життя. Критика класичної поезії постмодернізмом зводиться до намагань останніх звести ліричний Універсум до Мультиверсуму, хоча це аж ніяк не заперечує взаємокорелятивність людини і Універсуму чи Мультиверсуму. Тому у будь-якій пізнавальній ситуації варто виходити з людини, з людського світу і  його досвіду. Людину слід розуміти із неї самої, а не із її зіставлення з чимось поза нею, тому підґрунтям сучасної лірики взагалі є тривога  за себе і  смуток за втратою любові і добра до «іншого» . Зробивши смисловий акцент на незіставності людей сучасна поезія наголошує на екзистенційності того, що мудреці іменують усвідомленою сутністю «Я»!  Так поети групи БЛОК12 відштовхнулися від одиничного феномена страху, заперечуюючи готову сутність, вказують на принципову відкритість питання про людську сутність у сучасній літературі. Ось ця  щира відкритість готова до нових непередбачуваних відповідей, пов’язаних з визнанням, що ліричний Універсум – це Мультиверсум. Таке мультиверсалістське тлумачення ліричного світу  сучасника – співмірне провідним тенденціям сучасної психології, у тому числі і людинознавству, яке вийшло з-під впливу картезіанського репрезенталізму і рухається в парадигмі уявлень про духовну людину та її глибокий світ, які свідчать про повну вичерпаність класичних  мислиннєвих схем. Але найрадикальніші постмодерністські спроби нігілістично заперечувати минуле поезії неспроможні позбавити літературу її атрибутів „нескінченної ідеї”, здатності виявляти типові образи та сюрреальні сюжети, інваріативні „ідеї-одиниці”, які змінюють комбінації, репрезентуючи складну, внутрішньо суперечливу картину ліричного осягнення світу, але й нагромаджує величезний інтелектуальний потенціал для духовної інтеграції людства.
Хочу зазначити, що поезія  молодих  відмовилася від розв’язання соціальних наскрізних проблем: пошук істини,  пошук добра, розуму, справедливості,  тонке пізнання, культури, вона невіддільна від самозмінюваності, духовного розвитку Всесвіту. Іронічна критика постмодерністами  „класики”, „ідеологічного центризму”, „християнської метафізики” не зняла „вічних” для людини проблем, тепер вічні проблеми вимагають нового прочитання. Нова поезія знаходить  „ймовірнісну” модель Духу, справжня поезія зосереджується на Божих точках зору, вона існуватиме: доки існує людство, існуватиме проблема самоусвідомлення. Поети спроможні відповісти на найболючіші питання сучасності значно глибше, ніж самий гострий Розум  генія. Поезію не замінити піарними технологіями,  соціальними науками, психологією творчих особистостей, вона продовжується в живих феноменах та  смислових безкінечностях, вказуючи на ліричну ідею як особливу мислетвірну смислову структуру, до якої тяжіє дух людини, що в глибинах містить інтенційні безкінечності протипокладені конечним просторовим речам. Останні руйнуються і зникають, ліричні ідеї не підвладні гниттю та ржавінню. Ліричні  ідеї є смисловою межею живої діяльності досяжної у безкінечності творчого поступу поетів, скеровуваних ідеалами вищих цінностей культури – відвертості, істини, добра, краси, блага, свободи, рівності, справедливості тощо, реалізація яких була б завершенням історії літератури. Насамкінець підкреслюю своєрідність, унікальність, оригінальність, виключну глобальну парадигму БЛОКУ12.  Все це Є! Але обґрунтувати проблемне питання про необхідність виключно українськомовної поезії в Україні для них практично неможливо, бо на Україні  не існує виключно українського мислення.. Тому важливим є не те, що вони  відрізняють одну  столичну поетичну школу від  від іншої, периферійної, а пошук відмінностей в предметі думки одних та інших сам по собі не має особливої цінності, поета цікавить ідея живої поезії. І українська поезія мало здобуде, якщо намагатиметься наголошувати на своїй ментальній виключності, відкритість світові є більш продуктивною з філософської точки зору, ніж зосередженість на тому, що її відрізняє. Більш важливим є те, наскільки сучасна українська поезія відповідає запитам сучасної літератури України?