Опублiковано: 2006.09.14
Василь РУБАН
"ЦЯ, ПОЗА СЛОВАМИ, МУКА"*
Ігор Павлюк пише легко і красиво. Оце лишень прохопився одним рядком про муки творчості. Він із загадкової Волині, котра дала нам Лесю Українку і УПА. Колись давно ця держава лягла в основу Київської Русі. Її князі були кістяком останнього спротиву католицизму і Москві. Її повстанська армія виграла безнадійну війну у двох імперій: німецької і російської. Волинь залягла на дно української ментальності, як загадкова Атлантида в основу світової цивілізації. Адже це була найбільша на цій території держава від Чорного моря до Балтики на початку нової ери. І от зараз, в той час коли регіональні талановиті літератори не можуть зв’язати докупи сплюндрований від Дунаю до Кавказу край, з Волині, через Петербург, Забайкалля, Львів, Нью-Йорк – нещодавно, років зо два тому, прибув до Києва Ігор Павлюк, працює в Інституті літератури і живе на підступах до Києва в Ірпені. Можна сказати що у вояжах від Києва до Львова, де проживає його сім’я, він відбувся як великий поет. Можна сказати й так, що не приїхавши в Київ, він не доріс би до того рівня, який ми бачимо в його двох книгах поезій „Бунт свяченої води” і „Магма”. Не доріс би тому, що аура Львова лагідна, філістерська. Аура Києва жорстокіша. Тут стикаються інтереси східних і західних захланних сусідів. Тут живуть цинічні і ліричні поети, які не прощають слабкості. Тут іде змагання між талановитими вискочнями з провінцій.
До честі Миколи Жулинського, що він запросив Ігоря в Київ на роботу, але повинна бути державна програма, яка б дозволяла групувати в Києві -- столиці великого народу -- національну еліту, як вона була в СРСР по перетягуванню талантів із псевдосоюзних республік у Москву. На рівні галузевих уподобань це вже відбувається. Великий боксер Кличко – йому квартиру в Києві, великий майстер футболу Андрій Шевченко – йому теж квартиру, великий поет Павлюк живе в плацкартному вагоні між Києвом і Львовом.
На останній сторінці обкладинки книги „Магма” подано речення про визнання Ігоря Павлюка Миколою Вінграновським, Іваном Дзюбою, Миколою Жулинським, Валерієм Іллею, Михайлом Осадчим, та Богданом Рубчаком, проте з київських я чи не першим ( „ЛУ”1999 рік) у статті „На білій мапі проступає материк” писав таке: „ Що ж до внутрішньої цілісності творчого методу, якому я надаю особливого значення, то тут перед ведуть П.Вольвач та І.Павлюк, у інших авторів він дещо різностильовий”. Я вгадав Павлюків стиль по декількох віршах у антології. Він відгукнувся до мене листом із Львова зі словами вдячності за підтримку, бо там, як я здогадувався, його доїзжали львівські модерністи за традиційність письма, та ще й за те, що він „варяг” із Луцька: „Загалом же я тяжко щасливий, що відбувся в очах такої братви...” писав він мені, а я у листі-відповіді картав за те, що він засидівся в учнях у Єсєніна, потім він мені прислав свою книгу „Алергія на вічність”, котра була легкою для читання і її з задоволенням читали студентки. Коли 2003 року я відбирав вірші для невеличкої україно-англійської рекламної антології, куди увійшло 15, на мою думку, найкращих українських поетів другої половини 20-го століття, я помістив туди і вірші Павлюка. Антологія починається з імені Павличка і закінчується віршами Павлюка, бо він у цій компанії наймолодший. Хоча антології „Позадесятники” в мене під рукою тоді не було, і я не зміг помістити в підбірку оці строфи:
І сотні раз я гинув на Русі,
Чумацький шлях сік долю, як нагайка.
Реве на ньому, складений із зір,
Той мідний бик з душею Наливайка.
...........................................................
Хай Батьківщина вибрала мене,
Щоб їй співав, зривався, цвів і плакав, -
Загину я між степом і конем,
Поранений в сплетіння Зодіака.
Динаміка цих рядків, їх історична і космічна обшир, відчайдушність -- при кожному прочитанні змушує терпнути шкіру. Таких щільних віршів серед тих які були в збірках „Алергія на вічність” і „Чоловіче ворожіння” було мало, вони повинні були прийти в наступних книгах, хоча психологічно я до них не був готовий. Мені здавалось що Ігор старший чим він є і вже є таким. Варіативно-метафоричний вибух Ігоря Павлюка відбувся вже поза сектором мого бачення, коли він закрутився в лабіринтах Києва, наїжджаючи до своєї бази – Львова, де видаються його книжки. Навіть будучи в цьому році у Львові на книжковому всеукраїнському форумі і зустрічаючись там з Ігорем, я не вірив його погрозам, коли він витягував з своєї потертої товстошкірої жовтої сумки дві свіженькі книги віршів у твердих обкладинках і заявляв, що вони сильніші, за „Алергію на вічність”. Але диво відбулося. Наповнення строфи ілюзорно-єдиноправильним метафоричним рядом сталось.
Поліський край придумував мене,
Ранкових птиць розсипавши коралі.
Я не господар, а лише сонет
Трави, якій схотілося печалі.
Ми з Павлюком і обов’язкова в таких випадках шанувальниця його поезії довгонога львівська красива поетеса ідемо від Львівського університету ім. Франка через парк на презентацію книги Романа Лубківського, і Павлюк розказує, що коли він вчився в цьому університеті, парку ще не було, а лише кущі. Під кожним кущем він читав вірші львівським закоханим в нього студенткам, а на другий день садив на тому місці дерево. Так виник цей могутній парк. Я його уважно слухаю, дивлюсь на столітні дерева і як автор наступного життєпису Поета, занотовую в пам’яті це свідчення, як доконаний факт. Отже любовна лірика є першою іпостассю Ігоря Павлюка.
Танцюй же долю, дівчинко, дзвени.
З таким волоссям, станом, самотою.
Як хоч – вини, як хочеш – обмани.
Малюй гріхи свяченою водою.
Другою іпостассю є лірична соціальна замальовка. Відображення нашої сьогоднішньої реальності. Самопізнання.
Знов Украйна...
Край калини й ліні.
Волі край, неволі також – край.
Свиноїди.
Далі жовто-сині.
Мармурові полиски Дніпра.
(з циклу „Провінція”)
Третьою іпостассю є глибина Павлюка -- поета в минуле:
На білих корах написи червоні.
Зарослі вітром скелі, скрип сосни.
І спогади, неначе сиві коні,
Пасуться вздовж бандурної струни.
Поезії Ігоря Павлюка на позір прозорі. Перший флер їхнього прочитання зачудовує, але він невловимий. На кожному повороті вас чекає несподівана логічна і разом з тим парадоксальна метафора. Павлюк завжди знаходиться в стані творчого пошуку. Свої вірші він може читати цілий вечір напам’ять, він любить літературу, живе в ній, працює у всіх жанрах, весь час подорожує Україною, читає лекції в Києві, Острозі, Львові і Луцьку, іноді в Канаді. Його оптимізм у ставленні до поетичного слова, ховає від нас Павлюка, заклопотаного як і всі смертні власними проблемами.
Десь у Львові живе його сім’я: жінка і двоє милих доньок. Десь на Майдані Незалежності Ігор Павлюк вартує Помаранчеву революцію, ночує в палатці, пише вірші , дивиться на зорі і приходить до нас у Спілку грітися. Він хоче пережити катарсис разом зі здеградованою в неволі нацією. Він хоче це написати. Він хоче бути і вже є і камертоном народної душі. Він радіє, як дитина, вдало написаному рядку. Він єдиний поет член Спілки письменників, який грів своїм тілом промерзлий асфальт. Він романтик.
Творчість Ігоря Павлюка – поета необхідна нам ще й тому, аби відповісти на питання, чи потрібен життєвий оптимізм в літературі і взагалі в мистецтві, чи ми остаточно зациклимося на абсурді, деструкції, безнадії, помноженій на накидувані нам закордонними дослідниками похмурі демографічні прогнози. Скептиків, які бачать мистецтво, як постійний, хоча й злагоджений хор „за упокій”, можна було б запитати, чи винен соловей у тому, що його ще не отруїли гербіцидами і він співає свою радісну пісню в лузі на вербі, доки ще його не запряг сімейний клопіт.
Перечитуючи дві останні солідні книги Ігоря Павлюка (раніше він видавав лише невеличкі збірочки), я вже бачу в них критичну масу зрілого матірного поета. Звичайно там буде відсів, але що там вже є золоте зерно, в цьому немає ніякого сумніву.
Тихо. Чую дихання калини.
Важко і святково в небесах.
Може, за Вітчизну хто загинув,
А чи кров’ю пісню написав.
Його палітра барвиста, його хода напориста, він подобається молодим поетесам. Він патріот, романтик і оптиміст зі сльозою.
Віями сиву прикусиш сльозу,
Наче Дніпро порогом.
Я тебе знову у рай принесу
І покладу перед Богом.
Другий день книжкового форуму у Львові. Львів кишить презентаціями книг у всіх можливих місцях навколо палацу Потоцького. Ми, кияни – Ігор Павлюк, Олеся Мудрак, Василь Рубан сидимо за фуршетним столом в приміщенні Львівської спілки письменників після презентацій, які тут організувала Голова Львівської спілки письменників Марія Якубовська. Ігор і Олеся після першої чарки, як і в Києві, вже змагаються у читанні власних свіжих віршів. Потім спохоплюються, пригадуючи де в цей час ще є якась презентація, щоб піти ще й туди. Я сиджу навпроти них і командую. Сержантська школа не вивітриться з мене вже ніколи:
-- Сидіть, генії тут!
Ігор єхидно примружує очі і каже:
-- Одного з них я знаю.
Він, звичайно має на увазі себе. Я думаю: „Нахаба, пять років -- Хто з нас геніальний знає лише Олеся Мудрак -- вона муза.
Ми всі сміємося.
8 листопада о 19 годині ми були щасливі і потім розбрелись в різні боки нічного Львова.
*Рядок із вірша Ігоря Павлюка
14.10.2005
с. Лісники
До честі Миколи Жулинського, що він запросив Ігоря в Київ на роботу, але повинна бути державна програма, яка б дозволяла групувати в Києві -- столиці великого народу -- національну еліту, як вона була в СРСР по перетягуванню талантів із псевдосоюзних республік у Москву. На рівні галузевих уподобань це вже відбувається. Великий боксер Кличко – йому квартиру в Києві, великий майстер футболу Андрій Шевченко – йому теж квартиру, великий поет Павлюк живе в плацкартному вагоні між Києвом і Львовом.
На останній сторінці обкладинки книги „Магма” подано речення про визнання Ігоря Павлюка Миколою Вінграновським, Іваном Дзюбою, Миколою Жулинським, Валерієм Іллею, Михайлом Осадчим, та Богданом Рубчаком, проте з київських я чи не першим ( „ЛУ”1999 рік) у статті „На білій мапі проступає материк” писав таке: „ Що ж до внутрішньої цілісності творчого методу, якому я надаю особливого значення, то тут перед ведуть П.Вольвач та І.Павлюк, у інших авторів він дещо різностильовий”. Я вгадав Павлюків стиль по декількох віршах у антології. Він відгукнувся до мене листом із Львова зі словами вдячності за підтримку, бо там, як я здогадувався, його доїзжали львівські модерністи за традиційність письма, та ще й за те, що він „варяг” із Луцька: „Загалом же я тяжко щасливий, що відбувся в очах такої братви...” писав він мені, а я у листі-відповіді картав за те, що він засидівся в учнях у Єсєніна, потім він мені прислав свою книгу „Алергія на вічність”, котра була легкою для читання і її з задоволенням читали студентки. Коли 2003 року я відбирав вірші для невеличкої україно-англійської рекламної антології, куди увійшло 15, на мою думку, найкращих українських поетів другої половини 20-го століття, я помістив туди і вірші Павлюка. Антологія починається з імені Павличка і закінчується віршами Павлюка, бо він у цій компанії наймолодший. Хоча антології „Позадесятники” в мене під рукою тоді не було, і я не зміг помістити в підбірку оці строфи:
І сотні раз я гинув на Русі,
Чумацький шлях сік долю, як нагайка.
Реве на ньому, складений із зір,
Той мідний бик з душею Наливайка.
...........................................................
Хай Батьківщина вибрала мене,
Щоб їй співав, зривався, цвів і плакав, -
Загину я між степом і конем,
Поранений в сплетіння Зодіака.
Динаміка цих рядків, їх історична і космічна обшир, відчайдушність -- при кожному прочитанні змушує терпнути шкіру. Таких щільних віршів серед тих які були в збірках „Алергія на вічність” і „Чоловіче ворожіння” було мало, вони повинні були прийти в наступних книгах, хоча психологічно я до них не був готовий. Мені здавалось що Ігор старший чим він є і вже є таким. Варіативно-метафоричний вибух Ігоря Павлюка відбувся вже поза сектором мого бачення, коли він закрутився в лабіринтах Києва, наїжджаючи до своєї бази – Львова, де видаються його книжки. Навіть будучи в цьому році у Львові на книжковому всеукраїнському форумі і зустрічаючись там з Ігорем, я не вірив його погрозам, коли він витягував з своєї потертої товстошкірої жовтої сумки дві свіженькі книги віршів у твердих обкладинках і заявляв, що вони сильніші, за „Алергію на вічність”. Але диво відбулося. Наповнення строфи ілюзорно-єдиноправильним метафоричним рядом сталось.
Поліський край придумував мене,
Ранкових птиць розсипавши коралі.
Я не господар, а лише сонет
Трави, якій схотілося печалі.
Ми з Павлюком і обов’язкова в таких випадках шанувальниця його поезії довгонога львівська красива поетеса ідемо від Львівського університету ім. Франка через парк на презентацію книги Романа Лубківського, і Павлюк розказує, що коли він вчився в цьому університеті, парку ще не було, а лише кущі. Під кожним кущем він читав вірші львівським закоханим в нього студенткам, а на другий день садив на тому місці дерево. Так виник цей могутній парк. Я його уважно слухаю, дивлюсь на столітні дерева і як автор наступного життєпису Поета, занотовую в пам’яті це свідчення, як доконаний факт. Отже любовна лірика є першою іпостассю Ігоря Павлюка.
Танцюй же долю, дівчинко, дзвени.
З таким волоссям, станом, самотою.
Як хоч – вини, як хочеш – обмани.
Малюй гріхи свяченою водою.
Другою іпостассю є лірична соціальна замальовка. Відображення нашої сьогоднішньої реальності. Самопізнання.
Знов Украйна...
Край калини й ліні.
Волі край, неволі також – край.
Свиноїди.
Далі жовто-сині.
Мармурові полиски Дніпра.
(з циклу „Провінція”)
Третьою іпостассю є глибина Павлюка -- поета в минуле:
На білих корах написи червоні.
Зарослі вітром скелі, скрип сосни.
І спогади, неначе сиві коні,
Пасуться вздовж бандурної струни.
Поезії Ігоря Павлюка на позір прозорі. Перший флер їхнього прочитання зачудовує, але він невловимий. На кожному повороті вас чекає несподівана логічна і разом з тим парадоксальна метафора. Павлюк завжди знаходиться в стані творчого пошуку. Свої вірші він може читати цілий вечір напам’ять, він любить літературу, живе в ній, працює у всіх жанрах, весь час подорожує Україною, читає лекції в Києві, Острозі, Львові і Луцьку, іноді в Канаді. Його оптимізм у ставленні до поетичного слова, ховає від нас Павлюка, заклопотаного як і всі смертні власними проблемами.
Десь у Львові живе його сім’я: жінка і двоє милих доньок. Десь на Майдані Незалежності Ігор Павлюк вартує Помаранчеву революцію, ночує в палатці, пише вірші , дивиться на зорі і приходить до нас у Спілку грітися. Він хоче пережити катарсис разом зі здеградованою в неволі нацією. Він хоче це написати. Він хоче бути і вже є і камертоном народної душі. Він радіє, як дитина, вдало написаному рядку. Він єдиний поет член Спілки письменників, який грів своїм тілом промерзлий асфальт. Він романтик.
Творчість Ігоря Павлюка – поета необхідна нам ще й тому, аби відповісти на питання, чи потрібен життєвий оптимізм в літературі і взагалі в мистецтві, чи ми остаточно зациклимося на абсурді, деструкції, безнадії, помноженій на накидувані нам закордонними дослідниками похмурі демографічні прогнози. Скептиків, які бачать мистецтво, як постійний, хоча й злагоджений хор „за упокій”, можна було б запитати, чи винен соловей у тому, що його ще не отруїли гербіцидами і він співає свою радісну пісню в лузі на вербі, доки ще його не запряг сімейний клопіт.
Перечитуючи дві останні солідні книги Ігоря Павлюка (раніше він видавав лише невеличкі збірочки), я вже бачу в них критичну масу зрілого матірного поета. Звичайно там буде відсів, але що там вже є золоте зерно, в цьому немає ніякого сумніву.
Тихо. Чую дихання калини.
Важко і святково в небесах.
Може, за Вітчизну хто загинув,
А чи кров’ю пісню написав.
Його палітра барвиста, його хода напориста, він подобається молодим поетесам. Він патріот, романтик і оптиміст зі сльозою.
Віями сиву прикусиш сльозу,
Наче Дніпро порогом.
Я тебе знову у рай принесу
І покладу перед Богом.
Другий день книжкового форуму у Львові. Львів кишить презентаціями книг у всіх можливих місцях навколо палацу Потоцького. Ми, кияни – Ігор Павлюк, Олеся Мудрак, Василь Рубан сидимо за фуршетним столом в приміщенні Львівської спілки письменників після презентацій, які тут організувала Голова Львівської спілки письменників Марія Якубовська. Ігор і Олеся після першої чарки, як і в Києві, вже змагаються у читанні власних свіжих віршів. Потім спохоплюються, пригадуючи де в цей час ще є якась презентація, щоб піти ще й туди. Я сиджу навпроти них і командую. Сержантська школа не вивітриться з мене вже ніколи:
-- Сидіть, генії тут!
Ігор єхидно примружує очі і каже:
-- Одного з них я знаю.
Він, звичайно має на увазі себе. Я думаю: „Нахаба, пять років -- Хто з нас геніальний знає лише Олеся Мудрак -- вона муза.
Ми всі сміємося.
8 листопада о 19 годині ми були щасливі і потім розбрелись в різні боки нічного Львова.
*Рядок із вірша Ігоря Павлюка
14.10.2005
с. Лісники
У випадку виникнення Вашого бажання копiювати цi матерiали з серверу „ПОЕЗIЯ ТА АВТОРСЬКА ПIСНЯ УКРАЇНИ” з метою рiзноманiтних видiв подальшого тиражування, публiкацiй чи публiчного озвучування аудiофайлiв прохання не забувати погоджувати всi правовi та iншi питання з авторами матерiалiв. Правила ввiчливостi та коректностi передбачають також посилання на джерело, з якого беруться матерiали.