Нова поетична книга Світлани-Майї Залізняк «Люмінографія» – продовження творчого зростання авторки… Хотілося так написати, але ж: «Вона зріла й самодостатня була вже від початку. Це ознака винятковості й геніальності» (Ірина Кримська-Лузанчук). І це правда, бо якщо й була у творчій біографії Залізняк стадія «учнівства», то більшість читачів її просто не помітила. Світлана-Майя прийшла в поезію справді зрілим автором, із перших рядків продемонструвавши віртуозне володіння словом і смислами, закладеними в те слово. Тож, якщо й говорити про зростання, слід шукати його, можливо, у поступовому формуванні образної системи, у виробленні власного почерку-бачення навколишнього – дуже мінливого! – світу та його відображення в поезії, у змінах найтонших нюансів відчуття слова й себе у слові…
  Вихід минулого року у львівському «Сполом» великої книги вибраного став вершинним і знаковим у творчості авторки. «Птахокардія» – яскрава подія в сучасній українській поезії, про що писали, пишуть і, безумовно, ще багато писатимуть як читачі, так і літературні критики.
Вірші С.-М.Залізняк – «не для всіх»: «Не важко передбачити, що коло не тільки читаючих, а й розуміючих глибоко асоціативні поезії Світлани-Майї… буде вирізнятися глибокими пізнаннями в прадавній історії, культурі, мистецтві, філософії, міфології, психології» (Віктор Вдовченко).
Подибуючи поезії різних авторів у соціальних мережах, на літературних порталах, завжди звертаю увагу на відгуки-коментарі читачів і колег-митців. Про твори Залізняк майже ніколи не пишуть просто «який чудовий вірш». Поезія такого рівня сама вишукує рівного собі читача, змушуючи його мислити, рости, розвиватися духовно й естетично. І якщо вже коментувати – то намагаючись глибше проаналізувати прочитане, вдумавшись у власні відчуття від спілкування зі світом вільного й багатошаровосмилового залізняківського слова. Може, тому відгуків на твори Світлани-Майї не так багато, зате вони глибокі, змістовні й частенько переростають у справжні літературно-критичні розвідки чи есе, як, скажімо, називає свої дописи чудовий дослідник із Малина (Житомирщина) Ірина Кримська-Лузанчук. Протягом не такого й великого періоду від виходу «Птахокардії» Ірина написала вже шість фрагментів-досліджень поетичного стилю С.-М.Залізняк: 1) Заслабнути на «Птахокардію». Симптом перший; 2) Сувої підкрилля. Симптом другий (продовження для хворих на «Птахокардію» Світлани-Майї Залізняк); 3) «Птахокардія» – невиліковна. Продовжую читати поезію Світлани-Майї Залізняк. Прикладка як новоутворення сенсів; 4) Реальність завжди антична, або «Птахокардія» сповідує й богів Олімпу; 5) Сповідь Поета в капличці «Птахокардії», або Читаючи Світлану-Майю Залізняк; 6) Опукла фразеологія «Птахокардії», або Нове життя класичних афоризмів від Світлани-Майї Залізняк.
  Досить вагомим дослідженням книги вибраного Залізняк є також «МЕТАФОРИКА «ПТАХОКАРДІЇ» або «ORDO AMORIS» СВІТЛАНИ МАЙЇ-ЗАЛІЗНЯК» доктора філософії, доцента кафедри філософії Українського католицького університету, члена НСПУ (Львів) Богдана Завідняка, який зокрема пише: «У таку поезію закохуєшся з першого погляду, знаючи, що вона не зрадить твого смаку, не опромінить зухвалим поглядом неофіта, а за звичаєм ранніх церковних отців, подарує духовну іскрину й полегшу від тягот земного існування. Така вона, Майя…». Панові Богдану належать і такі слова: «По силі звучання і архітектоніки, Світлано-Майє, Вам немає рівних в українській поезії… Після Ваших віршів чітко знаєш, що таке поезія… Другого такого вершинно довершеного автора не буде. Ви подарували світові новий космос».
  Віктор Вдовченко, філолог, доктор філософії в галузі дизайну, старший науковий співробітник Інституту педагогіки Національної академії педагогічних наук України, професор реклами, член Спілки дизайнерів України (Київ) захоплюється присутньою у віршах С.-М.Залізняк «глибинною сутністю образів-архетипів української прадавньої культури, які близькі групі країн із індоєвропейськими мовами». Він вважає Залізняк одним із перших творців нового стилю поезії: «Вважаю, що автор «Птахокардії» не просто може, а достойно ПРЕЗЕНТУЄ ВИСОКИЙ РІВЕНЬ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ У СВІТІ… так, як пише Світлана-Майя, – більше ніхто не пише. Так будуть писати значно згодом. Вона – один із перших творців нового стилю».
  Власне, відгуки-рецензії на «Птахокрадію» і взагалі на творчість С.-М.Залізняк можна почитати тут, у «Люмінографії». А тепер до неї самої, до нової книги.
Люмінографія – «спосіб виготовлення копій малюнків або тексту із застосуванням світних речовин, нанесених на картон, на який укладають відтворюваний оригінал і фотоматеріал» (зі словника). Простіше кажучи, малювання світлом.

Сліпих обходжу... слухаю зозулю.
О скільки чорноротих проминуло...
У паволоці мар іду між пір’я,
Світи малюю світлом на узгір’ї.

Хтось ручкається з бісом – я не хочу.
Мої стежки окремішні, сорочі («Люмінографія»).

  Творче кредо, мистецький принцип, сенс поезії… чи яким там іще штампом можна обізвати це явище-поняття. У Залізняк воно звучить просто: ідучи «окремішніми, сорочими», тобто своїми власними й нічиїми іншими стежками (торуючи самобутній шлях у поезії), «світи малювати світлом на узгір’ї» (творити світлу красу, цілі світи краси й доброти). Звучить просто, але чи просто втілювати в життя таку мистецьку позицію?
За словами І.Кримської-Лузанчук, Світлана-Майя «…ліпить форму, образи досконало – наче від початку має те, що потім тут, наприклад, показує. От ніби не пише – а дістала й поклала нам на очі». Отже, писати вірші – Залізняк легко? Можливо. Сама поетка зізнається, що найчастіше не має ніякої потреби вигадувати тему чи сюжет вірша – приходять самі. Як і образи та слова – надиктовуються тією вищою силою, яка тримає в руці серце Поета.
Але як бути з окремішністю стежки? Чи легко це – не приєднуватися до зграї? Завжди й в усьому мати свій погляд, свою думку, яка дуже часто не збігається з думкою загалу? Бути в час війни – пацифістом, серед «рускоязичних» – українкою; на тлі масових божевіль залишатися поміркованою та розсудливою, намагаючись уникнути зазомбованості натовпу?
Скажу відразу: не всі життєві принципи й погляди Світлани-Майї я поділяю. Мабуть, це можна назвати свідченням неупередженості мене як критика, але не в тому річ. Поділяючи-не поділяючи, не можу не поважати стійкості життєвої та мистецької позиції поетки. Бути «не як усі» в час інформаційно-пропагандистського тоталітаризму таки не просто. І таки варте поваги.

Книга «Люмінографія» складається з п’яти тематичних розділів: «Золотаві реп`яхи» (здебільшого про слово, мистецтво), «Макоцвітне» (інтимна лірика), «Кола по хвилях» (універсальна лірика, філософська, про фальшиві і справжні цінності), «Добранічне» (як каже авторка, «само за себе каже»; добрі, затишні вірші про найліпші у світі речі) та «Щедрість» (гумор, іронія).
Тематичні обрії, як завжди в Залізняк, – безмежні.
Художні особливості, стиль? Як на мене, саме ця книга засвідчує остаточний перехід авторки на якісно інший рівень поезії. Саме в «Люмінографії» вбачаю яскраві й виразні риси постмодернізму із вкрапленнями імпресіонізму та сюрреалізму (власне, засоби двох останніх, нмд, можна вважати неодмінними елементами постмодерну). Якщо раніше (у попередніх семи книгах, та й у «Птахокардії») традиційний модерний вірш іще переважав у Залізняк, то нині це переважання – в минулому. «Люмінографія» сяє барвами гри, міфу-казки-чарів, поєднує непоєднуване, переплітає стилі й жанри, алюзіонує (якщо дозволено буде вжити такий вигаданий термін), іронізує «на повну». Лірична героїня – вільна, незалежна особистість, яка усвідомлює абсурдність навколишнього буття й веде з читачем безпосередню інтимну розмову про життя в цьому світі, який частіше ворожий людині, але водночас такий чарівний і прекрасний, ніби у свій останній день!
Залишаючись вірною давно виробленому неперевершеному вмінню оповідати життєві історії, малювати-вирізьблювати (світлом!) дивовижної чіткості образки, Залізняк усе частіше, усе впевненіше (якщо може йтися про впевненість стосовно засобів постмодерну ) широкими мазками й цятками-імпресіями зображує несправжність і неправильність того світу, у якому нині існує людина. Але хоч постмодерн і передбачає безідейність та втрату «Я», Світлана-Майя Залізняк себе не втрачає. Мабуть, у цьому й полягає особливість її авторського стилю: застосовуючи найновіші засоби образотворення, природно плинучи в руслі новітніх мистецьких течій – таки залишатися собою, продовжувати сповідувати тверді принципи, невідступно слідувати власному моральному Абсолютові – стороні Світла, Краси й Доброти.

І на завершення – кілька промінчиків зі світляних малюнків «на узгір’ях».

Самотність істинного митця серед океану сірості:
На маяки охвітні ще пливу.
То мушлю підніму... то булаву.
Штормило... та світлішає етер.
Десята паралель. Куди тепер?
Це широта північного пасата.
Ні посестри, ні вірного собрата.
Кавоваріння, вірші, хлюпіт хвилі...
І де-не-де – оті, що в ярій силі («Широта»).

Порода моя вулканічна.
…
Навіщо в болоті – чиста? («Пора намиста»)

  Про несправжню поезію:

Я недовірші розумію слабо.
Витворюйте пульсуюче ядро.
Пегасся кволе, в’ялені копита.
Заламування рук, вечірній сплін.
Я недовіршами з водою сита!
Безкрилля піднімається з колін,
Поповнює когорти сіроманців («Тенденція»).

  Цілюща сила мистецтва:

І лиш поезія лікує мозок («Пастель»).

  Свобода творчості – неодмінна умова виникнення справжнього мистецтва:

Цапу припона... а вольному воля.
Вірші пишу на незадану тему («Рух»).

  Цінності – справжні, які втрачає нинішній світ:
Ось помандрую в Яготин.
Торфиська.
Дачі…
Амоніти.
Зітнула сотню павутин.
Добридень, вулице хороша!
Ніхто не стрів.
Усі чужі («Крізь серпанок…»);

– і фальшиві, які видаються за справжні:

З часів Луцилія, Горація
У ґелґоті втопає раціо.
Красноголосі йдуть із тіні.
Скрегоче меч… дюралюміній…
А люду хочеться видовищ.
Беруть медалі тихі вдови.
Віншують-поять їх щосвята
Оті, що каються завзято («Часоворот»);

Віхами бавляться злобні предтечі,
Муштри... Арес лементить без угаву.
Осиротіло багацько малечі.
Смерть відсікає-оплакує жваво.
Шлють воякам рукавиці, світлини
Добрі жінки, молитовні бабусі.
Йде благовонно свята Магдалина.
Зношені клапани, клани у русі.

2
Стрічі. Петиції. Програші. Бійка.
Хочуть поваги до збочень лесбійки.
Мостять панята копички зелені.
Гей-наркоман копирсається в вені («Стрічайте морози»).

Образ війни – найпотворнішого творіння людини:

Йде прокажена і шепче «я з вами».
Пульс аж під сто, калатають дзвінки...
Лику не видно. Спинити не можна.
В дощ не потрібен прояві дашок.
Вміє вночі обійти огорожу,
Кидає дань у діру-речмішок.

Бабця виносить останнє із хати.
Пенсійку дідо віддав без жалю...
Та руйнівниця – весела, кудлата –
Дякує довго, харкоче «люблю»…

Виразки чорні, кровисті губища,
Цілі непевні, дорога курна...
Тицяє тлустий облесливець тищу,
Я не сказала ні разу «ось… на...».

Що ж ви услід їй регочете «ловка»?
Надто марудне плетіння сіток...
Надто бридка... не знаходиться вовка,
Щоб заковтнув, як драглистий жовток.
…
Ради війни учиняється тісто,
Ради війни умертвляють любов,
Ради війни люд збирає пластмасу,
Ради війни компонують слова.
Де ж той месія, що спинить заразу?
Де генерація – мудра, нова?

Стиха джерґоче війна: «Патріоти…
З клунь повитягую крила, казки…
Ви самознищитись, певно, не проти…
Ось вам тузи подали мотузки» («Час аберацій»).

Війна підгодовує бонз пихатих.
Війна – сука, затяжне божевілля.
Злоба підступає до крайньої хати –
І сипле на рани порохом, сіллю («Із крайньої хати»).

Плазує змій на пік Гар-Маґедону...
О, з чим я стану тут на оборону?
Мої щити безслав’я – у Славуті...
Мої сини розкремсані на руті...
Онуків гріла – подалися в готи...
...хто гонобитиме по битвах ці висоти? («Серця хороші»)

  Постмодерний образ світу – театру абсурду:

дзен

терпіння вчуся цілорічно
терплю цейтнот катастрофічний
терплю всі вибрики погоди
терплю місця винагороди
терплю Юрася нетерплячку
на книзі п’єс – котову сплячку
усім близька своя сорочка...
даю доріженьку «синочкам»...
мовчу коли обважить свинка
коли засмічена зупинка
терплю...
терпіння – панацея!
шерепа терпить корифея
завіси терплять рух дверей
шерепу терпить корифей
терпіти ліпше ніж кричати
терплю в реаліях у чаті...
терпіла бевзня і єхиду
терпіла мудрість мат огиду
терпіла визиски і бучі
терпіла біг овечки з кручі
терпіла ікла у долоні
терпіла біль у зубі в лоні
терпіла кризу словотечу
терплю нікому не перечу
терпіла міць напругу старту
дошкульність вітру солод гарту
терпіла насміхи та кпини
терпіла сходження лавини
терпіла славу і наскоки
нарешті – пагоди високі

  Дивовижна паралельна реальність чарів – сюр+імпресія:

Акварелі

1
Біла відьма й чернь озерна
Пригощали душу терном,
Сум кришили,
Лляли сонце,
Підпалили волоконце.
Зайнялася давня скриня,
В ній таїння темно-синє.

Десь узявся пастушок,
Ухопив луску шишок,
Лиска – дзбани із Опішні,
Маслючки позаторішні...
Пес шукав...
Летіла ґава:
«Є для мене цвях іржавий...».

Залишилася між приском,
Дріб-зернина з дивним блиском.

2
Насінина проростала.
Відьма каже: «Листя мало».
Муза шепче із орелі:
«Подарую акварелі,
Буде мальва гонориста,
Наплете павук намиста».

Три синиці носять глинку,
Ґава кроїть одежинку.

3
Квітка виросла за планку,
Оминула упійманку.
Бачать мальву сиві сови,
Кіт, підковані корови...

У барвінку втретє шок,
Ріс поземно – під смішок...

«…їй нема альтернативи, –
Шерхотіє бабця-слива. –
Хай росте за парапет...
Вишня краде фіолет!».

  Ну, як? Гріють промінчики? То прочитайте книгу – там ціле Сонце Поезії – велике, багатоманітне, кольорове, тепле й добре. І буде вам світле щастя від Світлани-Майї Залізняк.
Світлана Козаченко