Добірне слово – як добре зерно, воно западає в душу, вістує, що дотикаєшся до справжнього мистецтва, – таке перше враження від книги, яку зараз тримаємо в руках. Птахокардія – це трепіт окриленої Музою душі, голос серця-“потяти”, образ якого не раз подибуємо на сторінках збірки.
Пригадується сковородинівське: “Уже сады расцвЂли и соловьев навели…// Душа моя процвЂла и радостей навела” (пісня 10 збірки “Сад божественних пісень”). Піднесена душа поетки Світлани Залізняк, звісно, не тільки соловейком щебече, але висока й чиста нота – для неї найголовніша, бо це означає наближення до істини Буття, до законів Вічності. Тому й птахокардія – прозора алюзія з “тахікардією” (прискореним серцебиттям), що серце-пташа (читай – талант письменника) постійно перебуває “на вістрі” (цю тезу увиразнює епіграф із С. Афлатуні): у руйнівному вирі проблем сучасності, зоні випробувань двозначностями суспільної моралі, історії тощо, і водночас уперто прагне зберегти скарб небуденного, дух нетлінного, ідеального, гармонійного, довершеного – проникливість і любов, натхнення, обдарування, слово.
У цілому “Птахокардія” як книга – це виразно модерністичний текст, створений, за означенням Ф. Ніцше, “кров’ю серця” (“Так казав Заратустра”, глава “Про читання і писання”); він розгортає та обстоює ідею, інтелектуально глибокий, формально витончений, майстерний, відкритий і до традиції, і до новаторства. Композиційно збірка складається з восьми розділів: “Алгоритм дощу”, “Молочай”, “Голос”, “Затока безсоння”, “Кропив’яний мішок”, “Колискова синові”, “Сонце в небі. Сонце у зеніті”, “Червоні метелики”, кожен із яких презентує свій окремий мотив. Про дощ написані цілі книги. Здається, як ще можна проінтерпретувати цей ліричний образ, а у Світлани Залізняк він набуває своєї свіжості, вдягнувшись у шати інтелектуальної та естетичної авторефлексії – пошуку власного шляху в житті та творчості:

…До алгоритмів “крап...крап...крап”, “чів-чів”
Поет хоча б один додати зможе.

Лірична героїня письменниці структурує свою формулу прекрасного, і основний її компонент – етичний: “Не музі послуговую – Любові”.
У складному, об’ємному, багатопроблемному коловороті думок та уявлень, яким, власне, і є перший розділ книги, усе ж домінують родинне тепло та затишок, в обійми яких потрапляє читач. Серцем охоплює мисткиня пейзажі батьківщини, міста і села рідного краю, стежки й дороги, якими вело колись і зве за собою нині життя. Із великим душевним щемом говорить про родину з її не надто райдужною біографією, котра щільно зрослася з гіркою історією народу: посічена війнами і нестатками, освячена втратами й безконечною працею… Описує найближчих друзів, мовить про шанованих земляків, які залишили свій незабутній слід на її долі.
Людина – це головне у текстах Світлани Залізняк: поетка потребує людського виру, вміє бачити й дослухатися ближнього, наділена відчуттям екзистенції, – передає чужий біль і свій власний у слово, пише про суєтність, про спустошення, виродження душі. Її вірші – багатопланові й різнотемні, насичені життям: читаєш – і долучаєшся до соціуму, заангажовуєшся дійсністю з її проблемами, і завдяки таланту авторки – це не буденно, сумно чи обтяжливо, не сіро-мінорно: в образних реаліях завжди присутнє світло, яке перемагає, і любов, яка жадає злиття з усім різноманітним єством макрокосму, тому – переживаєш катарсис, підносишся, навертаєшся до своєї високої суті.
Таким чином, “алгоритм дощу” проявляється і як пошук “оригінального ритму” (читай – голосу, стилю), і як очищення словом.
Другий розділ книги – про світ душі жінки: тут пристрасті доповнюються премудростями, кохання – розставанням, фігурують радості і тривоги, мовиться про подружнє життя, чоловіка, сина – й про “колишнього милого”, “чужого ласкавця”, обігрується життя-заласся з багатьма його принадами, солодкими компромісами й …неминучими втратами. “Молочай” – злісний бур’ян і декоративне диво, трунок і бальзам, яскрава поваба для метелика, але смертельна загроза для гусениці. “Лишаю молочай на мрій стерні...”, – це про любов, яка може бути й святою, й гріховною, і водночас про остережливе серце, з яким лірична героїня навчилася звіряти своє життя на шляху до злагоди з собою:

Задурно не даються тихі бухти.
Гризоти вплетені в щоденності канат,
Щоб так, наївна, розривала пута –
Як паростки тополь розкришують асфальт,
Щоб не чорнилом вірш писала – кров’ю,
Пройшовши дві заслони з дерези,
Щоб у Місхору гамі-велемов’ї
Не забувала присмаку вини й сльози… (“Здогад”)

У цьому розділі, як і в попередньому, поетка вдається до алегорії, послуговується міфологічною та фольклорною образністю, малює яскраві й розлогі чуттєві картини. Своїм тонким еротизмом у відтворенні цілісного світу природи й людини Світлана Залізняк наближається до класиків жанру, як-от Олександр Олесь, Микола Вінграновський…
Інтимний мотив у її творчості – один із найулюбленіших та найбагатших, саме його мисткиня вважає основним джерелом поезії:

Знов наречу ілюзію – Любов.    
Геть застороги! Лет – на чорні брови,    
На вигин вуст. Улесливі розмови...
Шафранний погляд. Руки. Ніч. Альков.

Шепчу собі: “Буденщина – тривкіша.
Екстаз хвилеподібний – ради вірша”.    
                                                            (“Ради вірша”)

Про віршування як чи не єдино можливий спосіб існування вичитуємо з наступного розділу-циклу “Птахокардії” – “Голос”:      

Шукала гойні вірші між картин...
У дощ вогненна брама прочинилась…
Забаглося шугнути із хмарин
В колючий терен, де чаївся стилос,
Щоб запалало всіх словес тавро,
Щоб загасити болем вогневицю...
Розпавшись на веселчасті арго,
Впокоююсь до ранку. Я – жар-птиця.
(“Талан”)

Одначе тепер лірична героїня повсякчас відчуває вагітність словом, з її серця скапує кров: “це ж – пологи!”, з долонь – “струмують рими в джерело камени”, а в ночі безсонні – “пульсує думка між буттям і смертю”… Біль, але й жереб – бути митцем, народжувати поезію.
Світлана Залізняк у кращих традиціях класиків розмислює про природу й типологію вірша, загадки таланту, свободу й залежність майстра пера, про його піднесеність і самоту, зв’язок зі своїм часом. “Саморозп’яття”, “самоспалення” – так нарікає вона момент творчості, маючи на увазі й те, що цей голос (“посил”) людини до людей – вистражданий, а тому очищувальний, благосний. Звідси – висока відповідальність перед мовою, любов, плекання, праця, пієтет – усе те, чому багатьом радимо повчитися в літераторки. Розцінюючи талант віршника як дар Божий, мисткиня офірує своє життя Духові, силкується бачити сутність речей, прагне довершеності у великому та малому, влагоджує, гармонізує світ через слово-перл. Вона вигранює “маківку” власного стилю (“Не хочу шал гасити прілим просом”), прямує несходимим шляхом до вершин майстерності (“До неї вік ітимеш манівцями…”), “гоноблячи” в душі справжність, тримаючись за реалії життя (хоч і “мрійлива”!), не слави собі шукаючи, а виповнення “чаші мови”, поклоніння її величі, диву, ясі. Адже той, кому явлено “глас вогненний”, мимоволі стає його рупором, резонатором. Наступний розділ книги – “Затока Безсоння”. Вірші-просвітлення з виразним філософським підтекстом сусідять тут із глибоким психологічним самовгляданням, тонке переживання гостроти думки, вибухового прозріння, власне, процесу доторку до Вічного доповнюється аналізом “мнемонічного” – першопричин-імпульсів, навіяних споминами, явлених снами – візіями оживленого минулого.

Кантабіле

Молюском пірнаю у тишу – індигову, плинну...
Там жорна зірок мушлю тіла на порох зітруть...
Зісподу єства білосніжна чутлива перлина
У просторінь злине, розкришиться... Вперто, мов ртуть,
Збереться в пульсуючу серед монад цятку-душу.
Її обхоплю міріадом клітин…
Стихне рух. Розверзнуться жерла... Тонути у сяєві мушу –
І спрагло надіятись: лет до зірок повторю, –

це осяйне заглиблення в симфонізм усесвіту, закони гармонії цілого. А поряд – “подразники” внутрішнього бачення, “каталізатори” зору: опівнічні лети в прірву, падіння, чорні й червоні потяги, брами, двері, змії, відьми, “гості” з потойбіччя, страхітливі русалчині снива… “Це сни – на дощ, на зливу”, – мовить свідомість, але десь у глибині душі героїні-поетки коріниться страх: не зрадити слово, не допустити “стигми на губах”, не зганьбити свого Дару сервілізмом, продажністю. І це також “муки творчості” (поряд із пошуком власного голосу), майстерно закцентовані авторкою; перевірка митця на справжність, на спроможність отримати перепустку в край “Вічного Літа”, на гору Поетів (Олімп? а чи Голгофу? – мимоволі зринає смутне питання).
Наступні невеликі розділи збірки – “Кропив’яний мішок” і “Колискова синові” – цікаво розглянути паралельно і взаємно зіставити. Обидва вони передбачають конкретного адресата: колег-митців і дитину, а отже, містять зважене й цілеспрямоване висловлювання літераторки; засновані на алегорії й рослиннотваринній образності, орнаментальні, подібні ритмічно, виразно пафосні. Однак саме вістря пафосу й акцентує відмінності: “наївний писака” живе у світі ілюзій, див рукотворних, принад зримих, і це його межа; маля ж лише “стартує” з казки, вчиться одухотворювати видиме і через пізнання його піднесеної суті йти до вічного та нетлінного, докопуватися суті речей, шукати істину. Таким чином, сатира “Кропив’яного мішка” жалить дорослих і недолугих, а ніжні міфопоетизми колисанок, і присипляючи, додають мудрості малюкові.
Світлана Залізняк – “княгиня” (за висловом Д. Шупти) не тільки в оригінальній творчості, але й у перекладацтві, що засвідчує сьомий розділ “Птахокардії” – “Сонце в небі. Сонце у зеніті”. Шляхетне ставлення до автентичного тексту, максимальна точність у відтворенні ритмоладу, сюжету, настрою, підтекстів і водночас – колорит українського мовосвіту, фрагменти власного духовного досвіду – ось координати її професіоналізму. “Перекладач гідний автора” (В. Кузан), – так абсолютно справедливо оцінено здобутки полтавської мисткині на цім нелегкім поприщі. Анна Ахматова не тільки прекрасна в її україномовній версії, а й органічна, жива, цілком сучасна. Сухбат Афлатуні, Ольга Берггольц, Євгенія Більченко, Вадим Друзь, Марина Матвєєва, Аліна Остафійчук, Тетяна Селіванчик, Ірина Субботіна, Олег Чабан, Іван Бунін – усі представлені в збірці автори – через переклади і переспіви набувають ще одного культурологічного виміру, зовсім не втрачаючи, як нам бачиться, своєї самтотожності.
Нарешті “Проза” Світлани Залізняк – це той терен, який нам, читачам, ще належить відкрити. Запропоновані в книзі тексти “Травнева інтерлюдія”, “Бабуся”, “Поховані амбіції, або береженого й Бог береже” та “Червоні метелики” – виразно ліричні й розгортають більше виднокола душі героїв, аніж пригоди й перипетії. Відчутний за ними перст поета: у жанровому вимірі – замальовка чи образок, композиція – триптих або фрагмент, улюблені образні “тріади” письменниці – “три пелюстки”, “три пір’їни”, “три грона”, “три орлиці” і т. ін. – доповнені тут “трикутником” любові, крім того, метафоричність, навіть ритмічність тощо. А проте – такий у наші дні окрас епічного, коли джерелом історії стає душа людини, а не зовнішній рух подій.
Книга “Птахокардія” – цілісне й ваговите художнє явище. Це свого роду підсумковий зріз чи, може, навіть звіт авторки перед тими, хто з року в рік пильно стежить за її творчістю, бачить зміни й зростання від збірки до збірки, увиразнення мотивів, образності, віршової й мовленнєвої техніки. Так само це і яскрава репрезентація таланту, мистецького набутку, самої непересічної постаті літераторки з Полтави – для тих, хто шанує високу поезію і обов’язково надалі ще залюбиться в слово Світлани-Майї.
…Література відкрита для багатьох, але потрапляють у її обійми й назавжди вписуються в історію все ж таки ті, хто почувається тут як у храмі: не герострати слова, не апологети писаризму, не модні сьогодні “асенізатори”, а працівникикультуртрегери, садівники, мрійники. Вони у своїй піднесеній святості стоять на сторожі гуманності, тримають цей світ у цілісності, скеровують покоління до соціальної й особистісної притомності, привчають до елементарного й непорушного – краси, яка у всьому довкола: в природі, людині, мові.
Світлану Залізняк бачимо поміж обраних: конкретночуттєва палітра, естетичність, інтенціональність її творів відповідають високим законам художності, ідеї та меті мистецтва. І “птахокардія” тут – утішний діагноз, із яким можна і треба жити, творити, вимагати від себе ще більшого – хоч “за грудиною сорок” і “градус” нестримно росте.
Поет – не має віку, не має тіла, подеколи навіть забуваєш, що він звичайна людина, чоловік або жінка: бо він – текст, сплетіння та глибина смислів, слово, початок, безмежжя, вічність…

Галина Білик, старший викладач кафедри української літератури ПНПУ імені В. Г. Короленка, відповідальний редактор альманаху “Рідний край”