Свого часу блискучий іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гасет написав текст під назвою «Блиск і убогість перекладу», у якому поставив проблему перекладу як розуміння і нерозуміння одночасно. Торжество перекладу – у точності технічної майстерності при роботі з чужим словом. Але саме у цій прискіпливій а ля конфуціанській точності – неквапливій скрупульозності, з якою художник-містик вимальовує свій останній ієрогліф на гравюрі, - і приховується трагічне. Трагедія перекладу – у свого роду філологічній глухоті – в нездатності перекладача передати дух автора та епохи, у якій створюється його текст. Чим ясніше зір перекладача як літературознавця, тим безпросвітніше його глухота як літератора.

Цікаві думки висловлює видатний німецький герменевт Ганс-Георг Гадамер. Переклад літературознавця – епічний: він відтворює точність інформації, але для поезії він не годиться, тому що втрачається те, що ми називаємо: «мелодія», «відлуння», «симфонія» – духовно-душевно-тілесна тональність та  ментальність  внутрішнього голосу поета-автора, його архетип як культурної фігури. Для поезії потрібна інтерпретація: діалог глибинних смислів двох чи більше культурних світів, що проектуються один в одного, утворюючи ефект світла, пропущеного через десятки призм. Як було сказано героєм одного із попсових американських фільмів, «Сюреалістично, – але приємно». І таку інтерпретаційну діалогічну "приємність" може здійснити лише інший поет. Що ж відбувається, якщо поета перекладає поет?

Немає сенсу приховувати, що поет-перекладач – це рідкісний семантичний хуліган. Ігор Павлюк коректно називає його «поетом-суперником». Можна пом’якшити і сказати: «Поет-співбесідник», - але і це не передає у повній мірі суть феномену перекладу поета поетом, лишень затирає драматичні екзистенційні точки дотику їх творчих полюсів. Мені як перекладачеві Ігоря Павлюка кортить назвати свою рольову позицію «поет-співучасник» - при цьому в усіх сенсах слова «співучасть».

Справді, що є творчість, – як не «злочин»? Аби не виникало зайвих коментарів в силу крамольного звучання цієї формули, одразу ж попереджу, що мова тут не йде ні про відхід творчості від моралі в дусі «Квітів зла», ні про здоровий цинічний гумор нейтральних щодо проблем етики постмодерністів, ні про богемно-протестну маргінальність зразка Чарльз Буковськи. Я беру слово «злочин» не стільки в україномовній версії «чинити зло», скільки  у тому первинно-буквальному розумінні, яке пропонує російське слово "преступление" («пре-ступление»).

Здійснити злочин – означає «пере-ступити», вийти за, трансцендувати своє людське Я у площину більш високу, аніж та, яку нам пропонує побут, сім’я, коханці, держава, видимий світ. Саме у цій площині творча особистість переживає трансформації своєї самості, – і трансформації настільки значні, що іноді вона відчуває те, що у міфі про мандри героя називається «труднощі повернення», нагадуючи дитину за комп’ютерною грою, яка не може відірвати голову від чудернацьких тварин, аби поїсти чи зробити уроки. Люди ж, які залишилися в іншій площині – життєвій – не можуть пробачити поетові своєї самотності. Звідси – банальна, але від цього не менш реальна, трагедія генія-одинака, ускладнена тим, що вона постає замаскованою щедрими комунікативними рядами турботливих дружб, що обмотують поета, як священний труп – пласти савану: так що, з одного боку, лежати зручно, як немовляті, з іншого боку, дихати уже – немає ніякої можливості. У цьому сенс художньої гри. Високої гри. «Гри у бісер», так би мовити. Гри, яка здійснюється перед свинями. Гри, яка здійснюється через символ.

Саме символ, що утримує у собі енергію архетипу, є тим кодом, який відкриває шлях до глибинних смислів поезії, до її підтекстів, її аури, її теплоти. Поет-перекладач – це поет-співучасник, тому що він зазіхає на символ. Вільно працюючи із символами автора, вигинаючи їх так і так, як сиру глину, поет-перекладач мимоволі вступає з автором у злочин: він стає учасником того самого таїнства грайливого порушення життєвих правил, героєм якого є мандрівник поет, як сказав би Ігор Павлюк, «летючий корінь», або «останній волхв». У результаті такого діалогу відбувається взаємне проникнення смислів різних культур – обмін аурами, продуктом якого є щось третє, від чого авторська унікальність не лише не страждає, але й примножується.
Кожна нова мова – це новий культурний Всесвіт. Поетичний переклад – це гра Всесвітів, або, застосовуючи термін американсько-чеського психіатра хіпі Станіслава Грофа, – «космічна гра». Масштаби і рівні – настільки високі, що тут - не до філологічного педантизму з його дрібницями і прискіпливостями. Змінюється зовнішня символічна оболонка твору, що став надбанням іншої культури, змінюється його метафоричний дизайн з єдиною метою – підібрати адекватну форму для звучання автентичного духу автора у площині нового культурного космосу.

Подивіться на прекрасні танцюючі пари в бальному залі перекладу: Гете і Пастернак, Рільке і Ахматова, Цвєтаєва і Рільке. Марина Іванівна, перекладаючи листи Е. .М. Рільке, написала відому фразу, яку не насмілюся тут перекласти, дотримуючись формули убогості: «Я всегда переводила тело в душу (развоплощала его!), а «физическую» любовь — чтоб ее полюбить — возвеличила так, что вдруг от нее ничего не осталось. Погружаясь в нее, ее опустошила. Проникая в нее, ее вытеснила». І ще такий приклад: скільки культурних світів вступило у діалог, коли майбутній нобелівський лауреат Йосиф Бродський у повоєнному радянському Ленінграді перекладав на замовлення піонерського журналу «Костёр» бітловську  «Yellow Submarine». Коли британський підводний човен зажовтів на офіційному червоному тлі, відбулася не лише зустріч російської культури з англійською. Тут зазнали дотику елітарна й масова, тоталітарна і ліберальна, музична і поетична культурні традиції. І це – лише один смисловий крок Бродського назустріч Іншому.

Коли автор цієї розвідки перекладав поезію Ігоря Павлюка, його невідступно переслідувало почуття екзистенційної провини. Справді, була якась достоєвщина або навіть фрейдовщина у нашій спів-участі, оскільки  ваш покірний слуга гостро, не побоюся сказати, психосоматично, відчував тілесність перекладу як міжкультурного жесту. Поезія Ігоря Павлюка – це об’ємна формула сучасної України. Від обляпаного рекламними «біг-мордами» провінційного газетного кіоску – до голого кривавого дерева, з якого здерли кору, під цим самим кіоском. Жіночність, мудрість, мужність – ці три компоненти формують стопроцентне гармонійне чоловіче Я автора як погодження відверто-мускулінного у його буквальному сенсі війни і приховано-дівочого у метафоричному значенні гармонії.

Відчуваю цю Аніма – у її примхливо-фольклорному і модерному одночасно чуттєво-спіритуальному мареві взаємно стиснутих і переплетених стихій… Нерідко поезія Ігоря, його художній пантеїзм, викликає у мене як у перекладача абсурдно-прекрасний образ зануреного у воду сонця, коли вода, у свою чергу, розлита в небі,  небо – у глиняному горщику, горщик – у гранітній гробниці, гробниця – у травах, трава – у рукаві, рукав – на святковому убранні княгині…

Підходжу до цієї Аніма, як варвар-завойовник: зухвало і боязко одночасно, – себто підходжу – як чоловік до жінки.
Наближаюся до архетипно української лірики Ігоря Павлюка як безсумнівно «російський» автор, з усім притаманним для даної етнічної культури чоловічим духом. Підходжу як Анімус. Це означає, що зустрічаються дух і душа, раціональне та емоційне, сила і ніжність, війна і мир, світлі і темне, гаряче і холодне, хризантема і меч, Ян та Інь… Причому, не вдаючись до вульгаризмів, хочеться сказати, що оргазм від такого літературного сексу – таки не кіношний. Гендерний аспект нашого братерсько-сестринського соціального спілкування як поета-автора-чоловіка і поета-перекладача-жінки, накладений на містичний аспект сестринсько-братерського поетичного діалогу поета-Аніма та поетеси-Анімус, перегортається на сто вісімдесят статевих градусів і дає ефект симетрії Тадж-Махалу, зануреного головою куполу  у води каналу. Така симетрія полегшує входження тексту однієї традиції у смисловий простір іншої, вона і є найточнішою візуальною ілюстрацією діалогу поета з поетом.

Підводячи підсумки нашому міркуванню про переклад-інтерпретацію, переклад-співучасть, переклад-суперництво, яким є переклад поета поетом, хочу пригадати думку Григорія Савича Сковороди: Біблія, трактована за «буквою», – це «потом змій».  Біблія, трактована за «духом», – це «божественна аптека».
Ігор Павлюк для мене – подібний Біблії.

Євгенія Більченко, поет, перекладач, доктор культурології.